— Але ж ми воду для нашого каналу якраз із Каховського моря берем, — нагадала Василинка.
— Та ото хіба що одне йому й виправдання… Досадно, коли людина охляп до свого діла ставиться, — ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не буває, хіба ж так керують? — каже Бражиха, і в голосі її клекоче невдоволення, яке вона тільки й жде вибурхнути просто в вічі начальникові БМУ кожного разу, як тільки він з'являється, Бражиха не минає нагоди накинутись на нього із скаргами на безквартир'я, на злигодні кочового життя та на те, що діти її вже вчаться в четвертій школі…
— Чи не пора нам спати? — каже Василинка й підводиться, стає навшпиньки, потягається.
— Ви йдіть спіть, а я ще почекаю свого… Дівчата залишають її, і Бражиха ще довго після того сидить, самотньо вдивляючись в небесний зоряний шлях, в його світлі тумани й сузір'я…
Жде Бражиха. І вона таки діждеться, коли, кінчивши роботу, з полегшенням загомонить біля танка чоловікова бригада, і вона почує, як жартують ці невсипущі гвардійці, наближаючись до вагончиків, і веселий голос Левка Івановича почує, звернений до когось:
— А вони ж думали, як магістральний будується… І вдень будується, і вночі!
Підійшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, і ще цигарок не допалили перед сном, як зі степу почувся гуркіт, і світло вдарило, і замість замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав:
— Де виконроб? Подайте мені його сюди!
— Я тут, — з темряви командирського вагончика озвався виконроб. — Що тобі?
— Ви мене образили тяжко!
— Чим?
— Не знаєте чим? Перегін пустий!
— Неув'язка вийшла.
— В печінках мені ваші неув'язки! Хіба для того живу, щоб порожняком ганяти? Я ж вам не пігмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять кілометрів куряви — та й усе. А я не хочу для куряви!
— Буде заплачено, — пробубоніло з будки.
— Не хочу й плати дурної! Яка ціна за день, по-пустому прожитий? Ці ось ішачили день, та знали для чого, а я? Поверніть мені цей холостий день! Натурою поверніть! Не позначкою в наряді, а день життя поверніть!
На крик та галас Єгиптин дівчата з'явились у дверях вагончика. Тільки тепер, коли він повернувся і з ним нічого не сталось, Ліна відчула, що душа її стала на місце і спатиме вона спокійно.
А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело розповідав товаришам, що ні, таки недаром і він цей день прожив… — їду степом, аж гульк — бугай людину топче… Я, мов тореадор, скрепером на нього, а він тільки сопе, запінився, очі кров'ю налиті, наче в якогось самодура-бюрократа… Ну, я його таки відтиснув, людину врятував, правда, виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би — чи рятувати!..
Регіт розлягається по табору, а потім він ущухне, табір окутається сном, чути буде тільки сюркотання коників у зоряних просторах теплої степової ночі.
А потім знову настане ранок труда, бульдозери вже підійшли до Кургана, і вже не жінки-археологи ніжними пальчиками дошукуються в ньому черепочків, а могутні машини ріжуть його сталевими лемешами, розрівнюють, розгортають. Працюєш і тільки дивуєшся, хто цей курган насипав і чим його насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнім вояцьким звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врізається в землю Кузьма Осадчий, тим виразніше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений сторінками-пластівнями: шар землі, а під ним шар перецвілої трави морської, потім знову шар землі, під ним знову прокладка настеленої кимось трави, що й за віки не перегнила, лише цвіллю взялася. Де ж ті амфори, що в них зерно зберігається предковічне, пшениця з такого колосся, що кожна зернина в ньому як грецький горіх?
Розрівняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться кавальєрами, і далі пішли в степи перекопські.
Степи перекопські… Мабуть, нема іншого такого місця на планеті, де тіло землі було б так густо начинене металом війни, де стрілки компасів так танцювали б від штучних аномалій. Як по фронтових дорогах, пройшли тут попереду будівників сапери, виймаючи з землі проіржавілі міни, важкі авіабомби та цілі звалища артилерійських снарядів, що, мов гадюки в гадючнику, дрімали в цій землі, приховані бур'янами. Сапери з вудлищами міношукачів у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними й товариськими хлопцями. І навіть дозволили й дівчатам-пікетажисткам взяти до рук свої вудлища та надіти навушники, щоб почути голос цієї загадкової землі. На прощання ще й сфотографували Ліну та Василинку в тих навушниках, із міношукачами в руках.