Дорошенко слухав і не впізнавав колишнього Сухомлина. Кілька років тому бачив він його заклопотаним, очманілим, задуреним безліччю справ. Навіть поговорити з ним до ладу не зміг, бо Сухомлин саме тоді ждав якоїсь комісії, почував себе, як на голках, — вибачився й помчав у винні свої погреби сам наводити ажур… Задобрював, комбінував, підмазував — весь світ його тоді до цього звівся… І ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби відроджену, з оновленою, розкріпаченою душею…
Давши лад рибі та снастям, підійшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрі, мовляв, з окозамилювачів виходять юшковари… Ватаг не ображався.
— А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? — зверталися рибалки до капітана і, дізнавшись, що він забирає з собою ще одного степовика, обступили зніяковілого Віталія, стали давати хлопцеві різні поради:
— Ти ж там не осором нас!
— Держи фасон!
— Ти ж знаєш, скільки наш край капітанів дав. І вони беруться по іменах перелічувати своїх славетних земляків — капітанів далекого плавання, китобоїв, гарпунерів, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанів та механізаторів, спом'янули й генерала-двічі Героя Радянського Союзу, який хоч і не був моряком, зате був родом звідси, з Лиманського.
— Даємо, даємо кадри для моря, — присолюючи юшку, гомонів Сухомлин. — Недаром же діди наші на морі козакували і саме Чорне море називалось Козацьким.
— Ну, тебе ж там купатимуть на екваторі,— застерігали Віталика, — це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлінії, то тут спершу подумай.
— Або ще заставлять кнехти зрушувати з місця, так ти подивися пильніше:.яка там основа… А то інший, довірливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очі йому рогом вилазять.
— Було колись, було, — каже роздумливо капітан, — коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. І над кнехтами силкувались, і котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як він, — капітан приязно кивнув на Віталика, — будьте самі обережні… Бо він не після букваря до вас… Вже й електроніка, і кібернетика, і тонкощі радіотехніки — все під отим картузиком є.
З батьківською ніжністю дивився капітан Дорошенко на хлопця, що аж на очі напустив козирок своєї кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впізнає капітан свою давню юність, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька… Зі скромним набутком виходила колись твоя юність на золоту лінію життя, а ця йде освічена, озброєна знаннями, і хоч багато що різнить вас, багато між вами несхожого, але ж єднає вас найголовніше — жага праці, сила любові, поривання душі…
— В які ж рейси берете ви нашого степовика? — допитувались рибалки. — Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити?
Капітан Дорошенко задумався, стояв посуворілий, серйозний. «Друзі мої. Ви не чули звуку лічильників Гейгера, не бачили руїн Хіросіми, але думки ваші про те, що й мої… Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе… Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту… І для цього хочу жити. Скільки житиму, кожне діло моє, кожен крок буде проти бомби. І коли Вітчизна накаже потопити її — вважатиму це вінцем свого життя…»
Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудівного, — вона прибула за капітаном Дорошенком. На мотопаруснику — майбутні мореплавці у робах, все молоді, веселі хлопці-практиканти, що самі цю яхту й будували, самі й викликались доставити нею на завод прославленого капітана Дорошенка.
Незабаром капітан із своїм юним радистом уже був на борту, серед практикантів; причал зрушився з місця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотілій сорочці… Хати й тополі попливли, Лукія і мати, чабани й отари, і весь степ поплив…
Туго набито паруси, дужий і рівний вітер легко жене яхту по воді.
Буде ще після цього простір лиману, і вітер попутний, і біла заметіль чайок над головою, аж поки виникне на обрії заллятий сонцем заводський берег і перед очима капітана з'явиться судно, що жде його на стапелях.