— Тільки тут під ноги дивіться, — попереджав він своїх вихованців. — Бо тут усе може бути — акт про безпеку наших полів ще й досі не підписано. Мінери були, різні комісії, а заактувати поки що ніхто не зважився.
Тривожна засторога вчителя мимоволі торкнулася душі кожного, всі одразу помітили, що могила підозріло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою — то, видно, були солдатські окопи та траншеї, бо тут, на цьому кургані, під час війни нібито стояла зенітна батарея… Земля в таких місцях і справді могла таїти в собі міни чи й бомби, начинені смертоносною вибухівкою. Полином поросла могила, вівсюгом та сивою нехворощю, вітерець обдуває траву, і вона блищить, тече, як вода… І хоч, крім Василя Карповича, ніхто з них війни не зазнав, відома вона їм тільки з переказів та кінофільмів, але тут раптом почали спадати на думку різні нещасні випадки з радгоспними дітьми, що їх багато калічилося після війни у полях… Згадалось, що один учитель їхньої школи, молодий фронтовик, в перші роки після війни загинув отак у степу, рятуючи школярів, відкидаючи міну від них.
Сходячи з могили, ступали обережно, після вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби він справді ступає по іржавих невибухлих мінах, і, тільки опинившись внизу, враз загомоніли, з веселим лементом подалися до шляху.
Повертаючись додому, Тоня й Віталій сиділи в кузові нарізно, в протилежних кутках, ніби трохи соромились одне одного, хоч нічого ж між ними наче й не сталось.
Товариство не докучало їм, бо знову в кузові стояв регіт, бурхали веселощі, і коли на віражах їх звалювало в купу, то з тієї купи чулися завзяті хлоп'ячі вигуки:
— Тощо! Тощо!
Досить-таки безглузді вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене їхньою вчителькою «тощо» було мов пароль, мов заклик до веселощів, бо разом із тим словечком вони мовби чують і виразно-розмірений голос своєї Марії Олексіївни, що диктує їм контрольну, чують з її суворих уст і свій жартівливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту:
«Він її о-бі-ймав, при-гор-тав, брав за та-лі-ю тощо»…
— Тощо! Тощо! — скандують вони вже разом, і в кузові знову вибухає регіт.
Іншим разом Віталій теж тільки сміявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було ніби аж трохи ніяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тієї ж особливої ніжності, що заполонила його на межівнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, ні з чим не зрівнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стільки років і Тоня була для нього ну як усі, тільки й того, що її доводилося частіше виручати, бо вчилася вона так собі і завжди клянчила, щоб їй підказували; крім усього іншого, їй ще й просто подобалось одержувати потай записки під час контрольних чи бути в центрі уваги всього класу, що силкується вирятувати її. Викликана до дошки, Тоня розважала всіх своєю боротьбою з труднощами героїчним викручуванням, бо хоч їй всі дружно й підказували на мигах, але вона й мигів тих не могла второпати і тільки витріщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму її розбирав сміх. Однолітка з дівчатами класу, вона, проте, раніше за них розквітла, красовито вирівнялась дівочим станом, налилася тугенькими груденятами, і хлопці з класу казали, що вона вже й підгулює, що й вояки, приїжджаючи з полігона, вже нібито накидають на неї оком. Заморочений своїми антенами, сусідськими примусами та технічними журналами, Віталій досі мало такі речі й помічав, а ось тепер враз помітив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер між ними складеться? Чи захоче Тоня із ним дружити? Чи тільки так поманить, полегковажить та й майне далі? Адже їй одне задоволення — крутити голови хлопцям, про неї навіть самі дівчата кажуть: «Оце ще наш вихор! Не знає, на кому й спинитись…»
Машина наближається до Центральної. Дощувальні пристрої, що працюють в городній бригаді, женуть в небо височенні водограї, водяним прохолодним пилом так і війнуло звідти на всіх. Дівчата заухкали. Та одразу ж після цього сліпучого дощу довелось висипати з кузова: приїхали.
Тоня зіскочила з машини коло подвір'я старшої сестри, в якої вона квартирує під час занять, а Віталик схопився біля радіовузла, не міг же він минути його й не зайти до свого найщирішого друга Сашка Литвиненка. В конторі порожньо, саме обідня перерва, двері в радіорубку відчинені навстіж, але Сашка нема, тільки навушники його лежать на столі та інструментів кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж із кімнати бухгалтерії, видно, він там жартує з дівчатами, а тут тільки ластів'ята цівкають у гнізді, приліпленому в кутку, під самою стелею. Це ж додуматись треба приліпити його отам до жмутка проводів, серед мальовничого виноградного листя обоїв… Не боячись ні апаратури, ні людини, ластівки так і змигують білогрудо через вікно, влітають та вилітають — джик! джик! Всівшись на Сашковому місці, Віталик в задумі вивчає будову гнізда, ластівки завжди дивують його своїм інженерним умінням, — то ж треба зуміти так зробити, щоб гніздо не відліпилось від жмуття проводів, не впало. Над засохлим мулом (що його нібито ластівки своєю слиною цементують) ще й кінську волосінь, як антену, наплутано, — тієї волосінню ластівка малят своїх прив'язує, щоб не повипадали з гнізда. Така розумна мати!