— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом…
— Це ж чого воно таке?
— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті…— Старий враз насупився, похмарнів. — А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?
Син промовчав, нічого не відповів. Помітивши, що водій жде розпорядження, льотчик відпустив його, сказав на прощання:
— До завтра.
Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така відпустка? Старий ще більше насупився, але доскіпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лізти не в своє. Син тим часом став розпитувати про життя, і батько, заохочений його цікавістю, незабаром гомонів уже про те, що найдошкульніше його пече: про настриг вовни в цьому році та про випаси, що їх дедалі скорочують, принагідне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислухається до чабанів.
— Худоби щорік більшає, розвели її стільки, що ферми тріщать, а прийде зима — годуй чим хочеш. Хіба ж не було, що корів шлангами підв'язували до бантин? Підв'яжуть та ще пробують і доїти! Отак хазяйнуємо, — розпалювався старий. — Навесні, коли зовсім прикрутило, приїздить порадник з області: камкою годуйте! Січіть, здобрюйте і годуйте. А то спите тут, вишукуєте. Стільки морської трави пропадає по узбережжю, а в них худоба дохне!
— Та худоба ж камки не їсть! — здивувався син. — Вогонь і той її не бере. Бензином, бувало, обіллємо, бензин обгорить, а камка вся ціла…
— Отож такий «новатор»… Ну, я на глум не пішов, не став дурну їхню камку збирати… Зовсім хотів уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, заніс був і ґирлиґу директорові в кабінет: кому передати, кажіть? Та тільки нікому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молоді? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипеді отару завертати! На кожній руці в цього по годиннику, один спішить, другий відстає, так він поглядає на той, що спішить, по ньому пасе… А ми ж не вічні. Нас не стане, кому оцю, — батько аж сердито пристукнув об землю ґирлиґою, — кому її передати?
— То, може, мені? — посміхається син на батьківську мову.
Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
— Ні, ти — літай.
І після мовчанки знов:
— Тобі — літати.
Неквапом рушають вони до своєї чабанської оселі, рівно, обопліч ступають по цій твердій забучавленій землі, де льотчик ще, здається, недавно бігав чабанчуком. Рідна сива земля чабанська… Дикі коні гасали по ній із правіку… Чумацькі мажари з кримською білою сіллю важко рухалися по ній… Мітлиця під ногами тече, тонконіг, типчак. Нема тут боліт, нема мерзлоти, твердь цілинна, спресована віками… Така твердь, що могли б звідси й міжпланетні кораблі стартувати.
Осторонь кошар, на белебні, височить кущик тополь, біліють чабанські будиночки; там уже біганина, метушаться жінки-чабанки, пір'я летить аж у степ, і чути дзвінкий, дівочий, безтямно-радісний крик:
— Ура! Петрусь приїхав!
І вже мчить звідти сестра Тоня, летить, зблискуючи колінами, попереду всіх, а за нею, як хвіст за кометою, — гурт малечі. Розрум'янена, ошаленіла, Тоня з розгону налітає на брата, кидається йому на шию, і вже брат, жарко обцілований, вихопившись, як з полум'я, відзначає про себе, що сестра таки здорово підросла за час його відсутності, стала зовсім уже піддівком. Налита, туга, мов вишня, очі горять, стріляють блиском, а волосся вже накрутила на голові по-модному. Широко, в один захват кинула очима по степу.
— Де ж таксі?
— А я цього разу не на таксі.
— Газиком? З полігона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на своєму? На тому, що швидше звуку?
— Колись таки прилечу…
— У нас же є де сісти, глянь!
І вона обвела рукою степ, де світлий океан марева розлився.
Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплює в брата з рук його дорожню валізу і мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось і метляється їй на плечах.
— Клопіт з. нею, та й годі,— каже батько з невдоволенням, більше вдаваним. — Ото як накудляла… То кінським хвостом підніме, то розпустить, як утоплениця… Хіба їй екзамени в голові?
На подвір'ї повно малечі, чабанчуків та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанські собаки лащаться, всюди пір'я біліє, а над пір'ям, над курчатами-качатами, над відкритою літньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить і пашить, — над усім цим ясніє добра, всеобіймаюча материна усмішка.