Мати. Вона всміхається, а сонце вже іскриться в краплинах сліз на щоках, повні розчервонілі руки мати похапцем витирає об фартух, губи їй дрижать хвилюванням і шепочуть уже щось найпестливіше, найніжніше, і, пірнувши в тепло її грудей, льотчик на мить перестає бути льотчиком, і нема за ним вздовж і впоперек облітаного неба, ні шалених надзвукових швидкостей, нема ні команд, ні тривог, ні небезпек, а є тільки затишок і насолода віднайденого щасливого дитячого світу. Та це тільки миттєве, потім знову все стає на свої місця, і він перед нею вже приїжджий льотчик, майже гість, і мати, погамувавши кипіння своєї радості, терпляче жде, поки син здоровкається з чабанами та чабанками. Ось він розмовляє, жартує з Демидом та Демидихою, у яких дітей купа, часом приїжджі думають, що внуки Демидові, а це все його сини… Потім льотчик знову коло матері, і вона має змогу повести його по двору, показати копичку сіна, що батько накосив і приберіг спеціально ради нього, бо обоє вони знають, як любить син спати на сіні, потім цілою родиною оглядають топольки, що зеленіють такою густою соковитою зеленню, якої немає й близько в цьому голому, рано вигоряючому степу.
— Як там з неба їх… чи видно? — питає батько.
— Видно, — відповідає син, розглядаючи тополеве віття. — Славні топольки, гарно підросли.
І наступного літа він оглядатиме їх, мірятиме оком, тільки тоді тополеве гілля розів'ється ще більш.
В той рік, як пішов син в авіаційне, посаджено ці молоді топольки. Лише степовик знає, як нелегко їх викохати тут, у степу, на вітрах. Та викохав чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж і посаджено, щоб росли, щоб син бачив їх з неба!
Розрослись тополі, роззеленілись. Піднялись вище хати чабанської, на весь степ стали видніти, і всі тутешні льотчики добре знають, як свій орієнтир, цю чабанову тополину зірку. Впізнають її й льотчики сільськогосподарської авіації.
А надвечір між тополями, де затінок тримається цілий день і степова трава хвилястими рунами лежить по землі, стоять столи на честь льотчика, а за столами сидять чабани.
Вже випито першу чарку, і молодий, відварений по-чабанськи валашок парує в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко ніяк примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба їсти, як він каже, тільки з дерев'яних ночовок. Він і сьогодні довго змагався з жінками з цього приводу, погрожував позмітати геть зі столу їхні тарілки та виделки, і тільки після того, як виявилось, що дідівські дерев'яні ночовки вже розсохлися, старий їіішов на поступки цивілізації. Він і сам тепер нарівні з іншими їсть із тарілочки, що йому, ніби для жарту, ставила Тоня.
А мати все пригощає сина:
— Ось тобі хрящик… Ти ж любиш, — підкладае вона йому гарячої найніжнішої баранини, підсовує юшку, де відварена цибуля плаває кільцями, і льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слухає батькову мову.
— Я — давній, — гомонить старий атагас. — Я звідти, де пішки ходили. Де на волах їздили. На конях гасали. Вітер! Птах! — то було найшвидше. А ти ось тепер в сталь загорнешся — і в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та ракета, — і вже тебе нема.
— А хіба ви, тату, бачили ракету? — смішливо подає голосок Тоня.
Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.
— Бачив.
І хоч присутні тут вперше це від нього чують, але нема в них недовіри: хтозна, може, й бачив.
— Яка ж вона, тату, ракета?
— А така, як і його літак, — киває старий на сина. — Опецькувата, блискуча… Викапаний літак, тільки крила обрубані.
Корній, чабан правої руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча літами й не старий, вважає, певне, що зараз саме час наскаржитись льотчикові на свого сусіда — полігон (в Корнія це вже стало звичкою — на все на світі скаржитись).
— Скажи ти їм, Петре, — в тебе ж там повно дружків на полігоні,— хай не забороняють нашим отарам далі на їхні землі ходити, — каже він кутуляючи. — Бо раніш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з місяць межу переступати не смій… Уралову, начальнику полігона, скажи, він же тобі друг.
— Що ж я йому скажу? — посміхається льотчик. — Щоб дозволив вам з вівцями під бомби лізти?
— Послухай Корнія, він тобі наплачеться, — каже весело батько. — Звідусіль йому утиски, кривди, а як чарку вип'є, так сам перший у бійку лізе…
— Дарма що ото голова інеєм взялась, — додала Корніїха, — а на Центральній недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотіли остригти, мені вже відбороняти довелось…
— Через те, Корнію, й на полігон тебе не пускають, що ти забіяка, а там люди мирні,— завершує чабан Горпищенко, і всі сміються,