— Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досі не поїхав.
— Передай: виходжу на орбіту, — і Мамайчук справді підводиться. — Попутно, може, де-небудь і на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо — примітив, а яка їжа! Як на людину впливає! Після тузлука мені завжди боротись хочеться… Ну, честь праці! — кидає він хлопцям і неквапом виходить на вулицю до свого фургона.
Цей агітфургон, біля якого Мамайчук і швець, і жнець, цілими днями гасає по відділках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кінострічкою чи в якихось інших справах, бо хоч завдання фургона — передусім культурно обслуговувати віддалені кошари, ферми та відділки, проте господареві його доводиться виконувати ще й безліч інших доручень, бути якраз отим «старшим, куди пошлють». Ось і зараз Грині дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп «Приморський чабан», з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби він, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тільки вилізши з кабіни фургона і ступивши в біле куряче царство, він уже ошелешує дівчат-пташниць улюбленим своїм запитанням:
— Для чого ви існуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сікатись з цим запитанням до кожного.
— Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?
Дівчата знизують плечима, пересміхаються, а маленька дівчинка — дочка старшої пташниці — зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчаті, бороду та розцяцьковану сорочку.
— Хай уже Саня, — киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловік якої відбуває службу на Балтійському флоті. — В неї затяжна любов, вона тільки й жде свята, щоб податись в Ленінград на побачення до свого законного. А ви?
— Тебе б спитати, — весело відказує Саня, — для чого ти сам небо коптиш?
— О, це питання складне, над ним я саме роздумую в ці дні. Роздумував ніч, цілісінький ранок і цьому ж присвячу кілька найближчих років.
— Чи не надто щедро?
— А я, дівчата, не дріб'язковий. В запасі у мене вічність. Куди спішити, чого? Ну, хай я після певних видозмін стану якою-небудь іншою молекулою, хай уже не буду Григорієм Мамайчуком, а буду, скажімо, кавуном або динею…
— Або будяком, — пирскає одна з дівчат.
— Або й будяком, яка різниця? Головне, що я буду і ніхто не підвладний припинити мене у вічності, покласти мені край. Так-то, дівчата.
— Гриню, тобі пора женитись, — каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою.
— Голому женитись — тільки підперезатись, — відповідає Гриня. — А ось вам, дівчата, котрі незаміжні, раджу це робити раніше, щоб потім встигнути ще вийти заміж і вдруге.
— Оце порадив!
— А то ви ось по десять класів покінчали, проте й досі не знаєте, що раніше з'явилось в природі: курка чи оце яйце? — І Гриня, підібравши біля коритця загублене куркою свіже яйце, тут же його нахильці й випиває.
Після цього він їде далі. Загледівши чабана, що маячить біля отари на випасах, Гриня не лінується зробити гак, завертає й до нього і, не вилазячи з кабіни, теж запитує:
— А ви?
— Що я?
— Для чого живете?
— Для того, щоб баранів стригти.
— Оце нарешті відповідь! — аж зрадів Гриня. А коли він з своїм запитанням звернувся біля кошари до зоотехнічки Тамари, яка з чабанами саме відбирала в загорожі по бирках плідників для відправки в Болгарію, то реакція Тамари була для Грині зовсім несподіваною.
— Вшивайся ти звідси! — викрикнула вона, і Гриня тільки після цього помітив, що обличчя в неї було мокре й червоне від сліз.
А міг же він і так догадатись, що Тамара в ці дні переживає душевну драму, бо недавно вона вийшла заміж за приїжджого техніка по штучному осіменінню, а він виявився п'яницею, та таким, що п'є без просипу; допився до того, що разом із спиртом, одержаним для лабораторної роботи, повидудлював і все інше з пробірок, за що й попав до радгоспного «Перця».
Ось чому Тамара так болісно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гірко, а тут ще ти в очі лізеш!.. Зайняті роботою, і Тамара, й чабани вже мовби забули про Гриню, повідвертались від нього в загорожі, де повно стрижених баранів, та відбирають з-поміж них яких треба, тих, що їх буде відправлено на Балкани (тритонка стоїть вже напоготові), і Грині нічого де лишається, як, передавши бригадирові папірець з бухгалтерії та усне директорове розпорядження, що стосується цих самих баранців, рушати звідси далі, своїм основним маршрутом.
Їде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточці, посміхається заячо до водія:
«А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'єкт?»