— Дай мені, батю, в зуби.
Це він на такий манір просить у батька закурити. І, що найдивніше, батько мовчки лізе твердими запеченими пальцями до кишені своєї засмальцьованої гімнастерки, з-під якої рябіє на грудях не менше засмальцьований матроський тільник, довго риється і, добувши нарешті з кишені сигарету, подає її синові.
Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобілізувався і тепер працює на водокачці, а після роботи, йдучи додому, ніколи не мине нагоди покачати воду і тут. Легкий на слово, веселий, він любить, зібравши гурт цікавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовірне. Служба його нібито полягала в тому, що він із командою бійців супроводжував важливі вантажі по залізницях країни, бував і на Далекій Півночі, і на Далекому Сході, і просто нелегко-таки вгадати, де він бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозі їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в які кожухи куталися, стоячи вночі в тамбурі на посту на паленнім сибірськім морозі.
— А то ще надибали ми якось в сусідньому ешелоні кілька ящиків апельсинів та яблук, — такі були червонобокі, наливні, вищий сорт, — блискає в усмішці зашмарований Прошка.— І, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками — куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив і комендант зостався далеко, ми тоді до гармат, відкриваєм замки, а звідти золоті та червонобокі наші ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся… Кругом мороз, а воно під ноги тобі наче тільки-но з дерева: червоне, свіже, ще й пахне…
— Отакими б ядрами тільки й стріляти, — роздумливо каже дід Смик, столяр із майстерні. — На таку війну і я згодився б…
— Брехня… Все брехня, — сердито каже Мамайчук-інвалід, покрутивши закудланою головою і скреготнувши коліщатами. — Сталлю стріляють, рваним гарячим залізом, а не яблуками твоїми пахучими!
— Що сталь, тепер уже інші штуковини є,— каже завгар Семен Кухтій, літній обважнілий чоловік у набакиреній кепці. — Куди там «катюшам»… Агрегат!
— Таких краще не чіпай, — погрозливо сміється Прошка.
— А подумати, — тихо мовить дід Смик, — всією тією силою страшенною який-небудь сержант молоденький завідує…
— А що там завідувати, — махнув рукою Прошка. — Команду дали, кнопку натиснув — і все.
— Брехня, — поникнувши головою, сердиться Мамайчук-інвалід. — Натиснути… Натиснути теж треба вміти. Ти ось цього застав, чи він зуміє? — Налиті оловом очі зводяться вгору, на сина.
— Зумів би, не турбуйтесь, татуню, — відказує син.
— А чого ж воєнком завертає тебе? Тільки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу… Піде у вовні — вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма?
— Я в них не відпрохувався. Самі завертають з поваги до батька-ветерана.
— Доведеш ти мене… Восени сам подамся в район, скажу воєнкомові, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть.
— На волоску, на волоску весь світ висить, — бубонить своє дід Смик. — Той, що стоїть у них там біля кнопки… Або з водневою бомбою цілу ніч літає… Хіба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку?
— Хай тільки спробує,— весело киває в бік моря Прошка. — Психоне він, психону і я!
— Балачки, — береться за велосипед комбайнер Грицюта.
А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кільцями, додає злісно:
— Не люди, а гуси в наш час вирішують долю світу, коли ви хочете знати. Відомо вам, що звичайні наші дрохви та дикі гуси на екранах локаторів зображення дають? Колись було в історії, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цілої планети зробити попілець. І після цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимізмом…
— Брехня… Все брехня… — мимрить батько, і похнюплена голова його зів'яло падає на груди, на засмальцьовані, аж облізлі колодки орденів. Обрубане тіло його розморено, обважніло осідає, здається, він ось-ось схитнеться і впаде з своїх коліщаток. Син підхоплює його.
— Е! Пора, батьку, спати.
І те, що він робить після цього, змушує примовкнути всіх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його коліщатками і, міцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоїть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, він тільки щось сонно мимрить, схилившись головою синові на плече, що, йдучи з своєю ношею крізь зарості тамариску, відгортає м'яке їхнє віття обличчям.