Батько щось роздумує, потім каже присмучено:
— Діди й прадіди пішки ходили, хоч, мабуть, не один в душі сокола носив.
Міг би він ще сказати, як синова крилатість скрашує і його буденне чабанське життя, міг би розповісти, як уночі, коли зорі в польоті розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зірка то, чи літак), він, ведучи отару, шукає в зорянім просторі і синову летючу зірку; як і вранці, коли сріблясті реактивні, вихопившись десь із приморського аеродрому, стрімко йдуть у височінь і тягнуть угору білі стрічки, він думає, чи то часом не син пролетів та й розписався тасьмою в небі над рідним вранішнім степом. Міг би розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві, самою своєю з'явою змінивши одноманітність батькового життя.
— Крім тебе, Петре, всі ми тут зібрались такі, що ніколи в житті не літали, — оглянув своїх побратимів Демид. — Той глухий, той кривий, той ребер недолічується, куди нам до літання… Люди, що не літали, — це ж диво для тебе, Петре, га?
— Серед тих, що пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі й крилаті.
— Це правда. Всі ми, піхота, війни скуштували, — підтвердив Демид не зовсім улад і знову допитував: — Розкажи хоч, які ми є звідтіля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки які-небудь повзаємо по землі?
«Не кузьки ви і не комахи, — хотів би відповісти їм льотчик.— І з найбільшої висоти бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах… Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсім не така, як дехто її собі уявляє. Бути чабаном — це не просто прогулюватись з ґирлиґою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток і, коли інші ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрі поля, на свої цілоденні вахти…»
— Чабани — ви теж робітничий клас, — каже він їм.
— Чуєте? — охоче підхоплює батько. — Ми теж робітничий клас! А то ж хіба ні? І не тільки тому, що платимо внески профспілкові, а тому, що робочий день наш кінчається опівночі, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
— Кожне ягнятко через твої руки перейде, — ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась. — Отару ведеш — не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п'яти траву брала.
— А коли стрижка настає! — вигукнув Корній. — Поту не менш проллєш, як інший біля домни!..
— Та ще й спецодягом нас покривдили, — скаржливо бубонить він до Петра. — Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка… Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять!
— Отож так ви свого домагаєтесь, — викрикнула Демидиха, люто червоніючи. — Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
— Та й про пенсії пора подумати, — буркнув Демид.
— Кому? Нам? — з'яструбів господар. — Нам до пенсій ще — як до Москви рачки!
Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.
— А у висоту… далеко ж ви літаєте? — питає згодом Корній, розчервонівшись носом.
Льотчик мружиться в веселій загадковості:
— Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:
— Ой боже!
— Що ти божкаєш? — коситься на неї чоловік. — Не бог тепер, а Гагарін!
Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров'я льотчика:
— Лебединого тобі віку!
А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.
— Завітрюжить, видно, завтра, — каже Корній.
— А ось для нас ці прикмети вже не дійсні,— зауважує льотчик трохи сумовито.
— Чому ж не дійсні? — дивується батько. — Хіба вже не віриш?
— Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.
Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь «оту», що «знов не пасеться», що «заскучала чогось»,— йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.