— Ні, це ти забув! — енергійно наполягав на своєму Яцуба. — За давністю літ забув… В тебе було своє, в мене своє. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька — та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скільки людей мене боялось, Іване, та яких людей! Професори були, академіки, діячі з дореволюційним партстажем…
Яцуба ненароком стрівся очима з донькою і враз на півслові осікся.
Весь вигляд її, осудливо-гнівний вираз очей ніби говорив: «Чим ти похваляєшся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе ніскілечки не боюсь! І ніколи вже не боятимусь!» Ніби в знак протесту, вона встає з-за столу і, висока, стебеляста, в своєму чудовому білому платті, підходить до капітана:
— Чи можна вас запросити до танцю? Капітан чемно підводиться, і вже вони йдуть у коло, Ліна спокійно-величаво кладе йому руку на плече, а батько сидить, як громом, вражений її вчинком. «Танцюю з ким хочу, танцюю що хочу! — наче виказує вона, кружляючи в танці.— І ти мені вже нічого не заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама!»
Гурт хлопців підійшов до столу, вони виціджують із графинів густу виноградну каламуть, і Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи у бік майора, не втримується знову від дотепу:
— Я на нього дивлюсь, а він на мене смотре! І хлопці щиро сміються, тільки Віталикові, здається, не до сміху, бо Тоня все ще літає у вальсі із своїм фізкультурником, літає найбуйніше, збуджено грає очима до партнера, пускає бісики так, що Віталик вже, видно, не може на неї дивитись, — Лукія бачить, як він вихнув кудись убік, зник у кущах.
А вона, та безсоромниця, після танцю, обвіваючись газовою хустинкою, ще й до хлопців підійшла, запитала, ставши наввипинки:
— Де ж це Віталик? Хм!..
— Вчорашнім днем клянемося: тільки що був тут, — жартує Грицько Штереверя і сам бере Тоню до танцю, тільки з ним дівчина танцює без того натхнення, що досі, чимось занепокоєний погляд її блукає по натовпу, і після танцю вона одразу теж кудись зникає.
Люди потроху починають розходитись, капітан Дорошенко, незважаючи на підозрілість, що майнула в Яцубинім погляді, бере Лукію під руку, щоб проводжати її додому, і йдуть вони неквапом через шкільне подвір'я, входять, як в тунель, в алею старовинного парку, де ходили ще молодими.
В одному місці в кущах вони чують шарудіння, хтось ніби схлипує, шепоче гаряче, пристрасно:
— Хочеш, я піду зараз туди, при всіх йому скажу, що він мені не потрібний, що я тільки так з ним танцювала, бо ти ж не танцюєш! А я тільки тебе люблю, тільки тебе й любитиму! Ну, пробач мені, пробач, Віталичку мій!
Зашаруділа гущавінь, і, виходячи з парку, Лукія та капітан бачать, як двоє — вона в біленькому платті, а він у білій сорочці,— взявшись за руки, вибігли на шкільне подвір'я і віддаляються майданом поперед них.
Ніч тиха, місячна. Тополі не шелеснуть. Серед шкільного двору турнік поблискує на місяці, як і колись поблискував, ще на світанку їхньої юності. Може, це він той самий, так досі й стоїть. Колихалася колись на ньому молода дівчина, випускниця технікуму, а як зістрибувала на землю, падала просто в обійми молодого моряка… Зупинившись, Лукія й Дорошенко стоять безмовно, дивляться на той турнік, маревно освітлений місяцем. Де взявшись, підбігають до нього ті двоє, чия ревність тільки-но була спалахнула в гущавині парку і де наступило, видно, й примирення. Мить — і дівчина вже на турніку. Наче злетіла туди! Високо гойдається, дриґає ногами, сміється. Але довго так їй не втриматись — руки мліють, Лукія аж по своїх чує мовби, як вони мліють. А приземлятись ніби й справді страшно, страх цей, правда, більше від пустощів, хочеться, щоб хто-небудь підхопив… Чого ж ти стоїш? Рятуй! Хлопець догадався. Розмахнув руки, і вона просто в обійми падає йому, легко, білопінне падає з неба… По якомусь часі уже він, хлопець, на турніку, чути, як залізо перекладини поскрипує, а ноги злітають кудись аж до місяця.
Лукія й Дорошенко стоять, очей не можуть відвести, як наяву, оживає перед ними казка ночей їхніх далеких, чистих…
А біля школи тим часом ще танці. Зосталася тут переважно молодь, батьки та вчителі порозходились, лише недремний майор Яцуба походжає, натуркує молодого Мамайчука:
— Пора, мілєйший, виключати радіолу… Бо й світло я вже виключаю.
— А місяць?
— Що місяць?
— Чи не могли б ви заодно і його погасити?
Коли ж радіола вмовкла, ілюмінація погасла, хтось зненацька задзвонив шкільним дзвоником, отим, що нагадує тронку чабанську… Аж занишкли всі, вслухаючись, як тане той звук в садку безшелеснім, без відлуння тане в просторах їхньої випускної ночі…