Коли стихло, майор Яцуба підійшов до дочки, що стояла в гурті дівчат:
— Ліночко, додому! — і в голосі його пробиваються аж запобігливі нотки.
— Я ще не йду, — відвернулась дочка. — Ми йдемо зустрічати схід сонця.
Схід сонця застає їх в степу.
Як у Москві випускники йдуть зустрічати схід сонця на Красну площу, а в Києві — на Володимирську гірку, так тут вони ось вийшли в степ, що розлігся перед ними, як безкраїй, злегка синіючий, заімлений океан. А небо над ними розкинулось другим океаном, воно вже світлішає, рожевіє на сході, хвилює своєю великістю. Високо-високо в глибинах блакиті викупуються реактивні, небо від них аж дзвенить, і хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, а ці хлопці й дівчата вже передчувають його, вже бачать його вгорі, у вранішнім першім промінні, що барвить білий летючий метал.
Глава VII. Пікетажистка
Що упертіше вона бунтувалася проти нього, то він все більше і більше її любив.
Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пішов би ради своєї Ліни, не було таких труднощів та перепон, яких він не кинувся б долати ради її майбутнього благополуччя. При одній лише думці про те, що донька могла б не пройти по конкурсу, що якісь там інститутські книгогризи могли б завалити її при вступі, майора кидало в лють, і він готовий був хоч зараз іти боєм проти кривдників, вдаритись по всіх інстанціях, щоб таки домогтися свого. Дочка. кругла відмінниця, грає на інструменті,— та як вони сміють її не прийняти? Всіх; поставить на ноги, щоб тільки захистити дочку і викрити злочинне кубло, якщо воно там, в інституті, завелося. Любити своє дитя тільки тим, що ніжити його та вилизувати, — це ще не все, ти зумій грудьми пробити йому дорогу, ото буде твоя любов! Влаштування дитини до інституту — це, на його погляд, варто було найтяжчої напруги. Розпалена уява його малювала боротьбу в усіх складнощах і несподіванках, в приймальних комісіях (цілком імовірно!) можна було наскочити на засилля хабарників, котрі вдаються до найхитріших методів у своїй злочинній діяльності, хабарі беруть тонко, обачно, через третіх осіб, — про таких він читав у газетах і чув не раз. Хабарів давати він не збирається, — за це судять, він зуміє інакше розчистити путь своїй медалістці: закутий в лати своїх заслуг, тараном піде вперед, залучить на підмогу впливові свої знайомства, які в нього ще там залишились де-не-де, і, якщо треба буде вивести шахраїв на чисту воду, — він не зупиниться ні перед чим, бо хто ж ворог своїй дитині?
Нащо Лукія Рясна, яка вже наче принципіальна і до того ж депутатка, а й та подбала про свого синочка: при конторі влаштовує — ластівок стерегти, чи то пак радистом на радіовузол… Хіба ж не тепленьке місце?
Ліна щодо цього зовсім іншої думки.
— Не клепчіть даремно на Рясних, — перечить вона батькові і пояснює, що Віталик іде на радіовузол не з метою тепліше влаштуватися, а тому, що там треба заміни, бо найближчий його друг Сашко Литвиненко з осені переходить до інституту на стаціонар — радгосп посилає його вчитися.
— Ах, це все з почуття дружби? — регоче батько. — Ти мені співай, співай про дружбу, знаємо цю дружбу… А чому вона синаша свого в чабани не посилає? Чому не вила йому в руки та на силос?
— А тому, що в нього нахил до радіотехніки. Здібності, ви це розумієте?
Суперечка їхня відбувається неподалік веранди, на присадибній ділянці, де вони працюють обоє: Ліна клопочеться біля своїх гладіолусів, а батько, голий до пояса, в чалмі якійсь, мов фелах, прополює сапою картоплю.
— Сон рябої кобили все це, — каже він, змахнувши з обличчя краплистий піт. — Влаштовуєш — так і кажи, що влаштовую, а то ще хоче й чистенькою бути… Знаємо цих чистеньких!
Батько починає вголос сортувати сьогорічних випускників, прикидаючи, хто з них де опиниться: Кузьма Осадчий — ну цей на канал, цього батько до себе бере, там добре платять… Ситникова на ферму вершки пити… Чумакова обліковцем, Ткачуків — на кормозапарник… А решта? Так і норовлять — те в технікум хоч який-небудь, те на курси, ті на текстильний комбінат, будь-куди, аби лише з села вирватися, раді, що в радгоспі паспорти їм видають! А Горпищенкова вертуха, що про неї тільки й чути було на батьківському комітеті, йде нібито вожатою в піонертабір! Розхристанка, з трійок не вилазила, а над іншими буде вожакувати!
— Та як ви можете? — гаряче вступається Ліна за подругу. — В школі Тоня в нас найкращою вожатою була! Хай трійки, зате як її діти люблять!
Кожного брати під захист, за кожного заступатись — ця уперта звичка доньчина і дивує, і трохи насторожує Яцубу. Не вскочила б коли-небудь у халепу з цією безоглядною своєю довірливістю. В таборі ще малою прив'язалась була до якогось облізлого академіка, називала його дідусем, пробувала з дому навіть хліба для нього викрадати… А коли прибуває було етап — не знаєш, куди з нею діватись, цілу ніч після того кидається. Отож чого така знервованість,… Яцубі просто душа болить дивитись, яка його донька худа, дмухни — й полетить за вітром, плечі стирчать, руки тоненькі, безмускульні — вона ними зараз спритно перебирає стебла квітів, поправляє, випростовує, де треба, ще й марлею перев'язує, щоб не падали під вагою суцвіть.