Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.
— Як добре, що ти приїхав, — чує брат її гарячий шепіт. — Допоможеш мені одразу загадку розгадати… Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала. — Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім'ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях. — Чудасія — не лист: одні крапки та тире!
— Азбукою Морзе? — догадався брат. — Це здорово.
— То з космосу листи нашій Тоні йдуть, — жартує Демидиха, розвеселившись. — Хто ж хоч він?
— Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав, — приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: — Ціла ж тут історія в нас була, Петре… Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп'ячий:
«Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?» Кашлянув, засміявся і поставив «Верховину»…
— Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається, — докинув Корній.
— Пустощі то все, — сказав батько суворо. — Краще про науку думала б.
А мати теж докірливо кивнула на Тоню:
— Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі…
— Хіба ж я просила мені писати? — вигукнула Тоня ображено.
— Такі листи, та ще зашифровані,— це теж наука, — заступився за сестру брат. — Кортить прочитати?
— Ой кортить! — спалахнула Тоня.
— Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку…
— Ні, ні, ні! — схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.
По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:
— Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!
— Що ти все гійкаєш на неї,— розсердився батько.
— А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!
— Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються, — примирливо сказав Демид. — Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо… Бо це й для краси їм треба, і для здоров'я.
— Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь, — сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:
— Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.
— Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти, — сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.
Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.
— Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.
— Годі,— підвелася мати. — Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,
І вже прибирають столи, пустіє подвір'я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди…
А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір'я, де в задумі походжає льотчик.
Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні,— копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір'я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.
— Ну, давай уже, розшифруємо, — каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: «Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім'я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!»
— Що ж, вітаю, — весело каже брат, повертаючи їй листа. — Тільки ж тепер сама опановуй морзянку… Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків…
— Але ж хто, хто? — дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.
— Ти знов за своє,— гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою. — Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати…
А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться. І мати підходить запитати:
— Не мулько? Не колеться?
— Ні.
— Ну, то й добраніч.
І обоє тихо залишають його — віч-на-віч із степом, із зоряним небом.
Південні ночі майже без вечорів, тільки захід одпалав — уже темніє раптово, небо вже — тьма космосу з крупинками зірок де-не-де. Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі, їх, певне, любили споглядати мудреці — і халдеї, і елліни…