— Кузьмо, тримай картуз!
Картуз був тоді на Кузьмі якийсь чудернацький, не нашої ери, з переламаним козирком, — де він такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмі того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозі сюди разом зі своєю школярською безтурботністю.
— Ось так, Ліно… Степи збираємось обводнити, а самим поки що напитися ніде: кидай агрегат і біжи аж до цих бочок за ковтком води.
— Бо термоси порозчавлювали, — каже Василинка з докором.
— А як його не розчавиш, коли йдеш майже сліпим польотом… Принесуть, поставлять у бур'яні, хіба там помітиш з кабіни ваш термос… Наїдеш — і коржик з нього!
— Чи й не герой, хм, — спокійно хмикнула Василинка. — А вчора кому від батька влетіло за порушення правил безпеки? Погрожував і вуха пообривати.
— Ці обірве, другі виростуть, — відбувся жартом Кузьма і пояснив Ліні: — Майстер наскаржився батькові, що високі гребінки залишаю, могло б привалити… Так старий і дає мені урок по техніці безпеки… Ну, скоро-скоро ось моє ходіння в підпасичах закінчиться: вже є телеграма з Харкова, що партію нових бульдозерів нам відправили, десь і мій там летить…
— Ще чи одержиш, — піддражнювала Василинка.
— Одержу. Подякую батькові за науку, за здорову критику, за бульдозера і на свого суверенне пересяду… Годі ходити в підручних — заживу під гаслом: вольносць і неподлеглосць!
І, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до місця роботи. Вже відійшовши, обернувся до Ліни:
— Хочеш глянути, які я гори верну? Дівчата, весело перезирнувшись, рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римської імперії Троянів вал, що сліди його ще й досі тягнуться по степах Придністров'я, навряд чи міг навіть в часи розбудови рівнятися могутністю з цим валом — насипом свіжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму робіт. Але де ж саме проляже траса каналу? Ліні без навички трудно було розібратися в цьому хаосі. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там знімають верхній шар, а тут земля вже порізана глибокими траншеями, в однім місці розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з підґрунтя жовту правічну глину і сунуть її нагору, на вали, нагортають цілі буртовища. Глянути збоку — справді здається, що тільки пересипають землю з місця на місце, а учасникам будівництва, звичайно ж, в усьому цьому вгадується лад, думка будівника вже веде крізь цей хаос несхибну вісь каналу, бачить в степах його повноводе русло.
— Зверни увагу, Ліно, як споруджувальні роботи виконано, — вказав Кузьма на ту ділянку, де крила каналу були вже сформовані. — Наче вручну, еге ж? О, це треба вміти! Це брат ось її,— кивнув на Василинку. — Просто художник свого діла. Народний художник земляних робіт! Де Левко Іванович планував дамбу, після нього ніяких уже ручних доробок… В нас тут колектив зовсім не сірий, більшість ветерани, з Інгульця прийшли, з інгулецької системи, — хвалився далі Кузьма. — Гребіння, мури оті нащо? То їх спеціально зоставляємо між траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався… Вже коли вженешся в траншею, то все вперед горнеш… Ну, а потім ми, звісно, й ті перемички ламаємо… Як наїдеш, а стіна землі перед тобою так і сідає, так і никне! А коли вгору береш, гуркіт такий, як в ракеті, просто глухнеш від нього. — Кузьма блискає усмішкою. — Оце мій, — зупиняється він коло бульдозера, що незграбно перехнябився на валу.
Квадратна металева кабіна, в кабіні важелі стирчать, на сидінні жужмом фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всідається на тій фуфайці.
— Щоб виростити троянду, будьте землею… Я кажу вам, будьте землею! — весело гукає він з бульдозера словами якогось поета.
Скрегіт, рев заліза, удар чадної хвилі… Машині важко, натужний залізний гуркіт глушить Ліну, вона аж сахається вбік, а Кузьма беззвучно регоче з кабіни і вже спрямовує бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в розбушований земляний чорторий…
— Пішов наш Кузьма на простори XX віку, — жартує Василинка, видно, узвичаєною тут примовкою, і Ліні навіть у цьому тутешньому жарті чується атмосфера життя своєрідного, їй не доступного. Простори XX віку — і вигадають же таке… Озираючись довкола, Ліна, однаік, помічає, що простори тут якось особливо почуваєш, вони ніби оживають, поряд з цим бушовищем земляних робіт ще більше відтінюється безмежжя степів та великість полудневого неба.
— А наші хатки на колесах, правда, гарненькі? — киває Василинка на яскраві жовто-червоні та голубенькі вагончики, що, наче автобуси на стоянці, таборяться внизу. — Це десь аж із Естонії нам прислали.