— Вчіться думати… Іч яка! Та в мене, дочко, вже голова від думок пухне! Я ж не отой тобі трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона від думок уже посивіла… Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всіх нас тоді найшло? Цькували один одного… Створили собі ідола і давай перед ним розбивати лоби…
— Так, було, — згодився Дорошенко. — Соромно. Перед цілим світом соромно.
— Вони, молоді, думають, що все це так просто собі: батьки погані, батьки культовики, а ми ось чистенькі, ми янголята… Ще побачимо, що буде з тих янголят. Під пластинку крутитися — це одне, а жити… Днями приїхало двоє таких жевжиків найматися на роботу. «А це правда, — питають, — що у вашому радгоспі красти не можна?» — Правда. — «Тоді це нам не підходить»,— і повіялись за вітром… Ні, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночі, глянеш: десь забагровіло в степу — ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять… їм твоя тривога незрозуміла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в житті на дисципліні тримається, і якщо я тобі батько, то не забувай, що я за тебе й відповідаю… Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить, — знов перейшов Яцуба на своє наболіле. — А я ж її й пальцем ніколи не торкнув, як обіцяв покійній дружині. — Голос його здригнувся.
— Повір, вона ще порадує тебе, — сказав Дорошенко. — Ще батькові слави там, честі добуде.
— Ти так гадаєш?
— Ось побачиш.
— Ох, якби ж то, якби ж то… А втім, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсім відцуралася батька, щоб зненавиділа назавжди. — Його великі очі аж налилися сльозами. — Не зовсім пропащий же він! Хай покрутило його та покривило, але ж і з карельської берези теж меблі роблять, хоч яка покручена…
Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:
— Дим якийсь он на схід… Так, ніби на Четвертому відділку.
І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.
— А якщо то не пожежа, — додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни, — то поможете деревця поливати… Там побачите — бензовоз уже поливає над шляхом…
- Єсть! — почулось у відповідь.
Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш…
— Ложна тривога, — весело сказав агроном. — Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш… Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?
І його тачанка легко полинула далі.
«Ох, впізнаю свою Таврію»,— посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. «Бачиш, круглий, як телескоп»,— казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.
За ставком на цьому ж пустирищі будують нове приміщення ферми. Воно незвичайної форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станція степового метро. Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості — Андрій Бойко, жилавий, легкий, ніби висушений часом чоловік з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусі, з кельмою в руці спускається з свого ангара, питає моряка зацікавлено:
— Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?