— Та воно таки йому болить…
— О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? — Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались. — Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!
— Віритимем, друже, в прогрес, — напівжартома сказав Дорошенко. — Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.
— Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: «Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати…» Так що діло й на тебе є.
— А кат із ним, із тим ділом, — відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.
— На свій страх і риск! Вичитали в одному журналі опис такої споруди — давай, думаємо, спробуємо й ми. І, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Ніякого тобі дерева!
— Втримається, не обвалиться?
— На Шостому відділку хіба не бачив? Вже один корівник стоїть такий. Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць: всією бригадою забрались на самий верх і давай гопака гуртом. Хлопці ось як вдарили… Видержав.
— Та хлопці — орли, — глянув Дорошенко на молодих мулярів: вони стоять трохи осторонь, тамують посмішки, ніби недбалі, грубуваті, але в душі, видно, горді собою, своєю працею.
— В нас тільки орли, інших і не приймаємо, — жартує Бойко. — Бригада ж у нас — комуністична!
— Цього літа багато будує радгосп, — зауважує Дорошенко. — Там хати переселенцям, тут ось ферми нові, ставки…
— Отож всі ніби війни бояться, — озвався зсередини приміщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенкові.-А глянеш на Центральній: веранди один з-поперед одного ставлять… Спитаєш: скільки ж вона тобі обійшлася? Та сама веранда — аж нічого… горілка дуже дорога…
І вони всі сміються.
— Ось і мій Костя, — вказує Бойко на одного з молодих, — теж веранду спорудив тещі хіба ж таку!
— Весь радгосп будується, а я що — гірший? Миру — мир, — спокійно каже Костя і під загальний сміх додає, що з тещею він на цьому припинив холодну війну.
— Ніде й на відділках землянок уже. нема, — похваляється Бойко. — А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сім'я там тоді жила. Осінь, ніч, темрява… Хатів нема — свинорий якийсь на місці селища, люди в землянках таких, що й не помітиш… З усіх архітектурних споруд одна стоїть… маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А мені спати — просто падаю. Прилягти нема де — під ногами моква, болото. Тільки ж солдат з усякого становища вихід знайде… Прокинувся вранці: де це я? Кругом людно, гомін, а я… на трибуні сплю. На узвишші переночував! Солдат на трибуні, а навколо, на майдані… повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мій чи мій? І діти ждуть: може, татко?
На мить ніби тіні перемайнули по обличчях — кожному, видно, уявились і той натовп солдаток, і одинока трибуна серед осіннього степу, на якій спить після дороги зморений солдат…
Додому Дорошенко повертається знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда доріжка його в'ється поміж іржавими розпашнілими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають оті мертві суднові манометри та безладно кинутий якірний ланцюг… На цьому, власне, й завершується передобідішня Дорошенкова прогулянка, яку він в думці з гірким усміхом називає ходінням по Дузі Малого Кругу. Скільки ще доведеться зробити йому таких обходів? Окреслилось трохи більше коло, ніж колись верблюдове, але таке ж одноманітне, замкнуто-безконечне…
Безтарка, запряжена парою коненят, стоїть біля медпункту. Стара незнайома жінка сидить навпроти безтарки на лавці, схилилась на руки й… плаче.
— Чого ви плачете? — зупиняється проти неї Дорошенко.
Жінка відкриває до нього своє пооране глибокими зморшками, мокре від сліз обличчя.
— Ти мене й не впізнав, Іване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка!
Він став пригадувати, яка ж це Варка…
— Варка Андрієвська! — підказала вона. — Ще ж ми разом в КСМ осередку були…
Та ось як іде час, ось які сліди повідкладало життя на колишніх його комсомолках… Баба стара, а він, Дорошенко, ровесник її, досі вважає себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тільки на полудень стало…
— Чого ти тут, Варко? Чого плачеш?
— Сина привезла ось, — вона кивнула на безтарку, — підозра, що стовбняк… Лікарки нема, а без неї не приймають!