Залізо палуби вогнем опекло їй босі ноги — вона мусила аж пританцьовувати.
— Пече, ой пече! — гукнула вона вниз Віталієві, що вовтузився там, складаючи парус і примуцьовуючи човна. — Кинь мені босоніжки! Ой, мерщій! Бо я тут як на сковороді!
У відповідь на її слова полетів на палубу один босоніжок, потім другий, а невдовзі з'явилася із-за борту і солома Віталіевого чубчика та худенькі плечі в самій майці,— з. його появою Тоні стало веселіше. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб всі почули! Їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!
— Подумати тільки, куди ми з тобою забрались, — сказала Тоня радісно-тремтячим голосом. — На справжньому крейсері!
— Навіть якщо на есмінець, — посміхнувся Віта-лик, — то й тоді ти не повинна розчаровуватися… Таки гора. Залізний Арарат серед моря.
Вода була десь далеко внизу, і човник їхній там поколихувався, такий малюсінький, а судно здіймається над морем справді мов залізна гора, сталева скеля, їхній сталевий острів.
— Яке ж велике!
Тоня сама не своя від хвилювання, її охоплює лихоманкове збудження, проймає дрож, трепет, що це вони з Віталиком аж куди добулися, одні-однісінькі опинились на цьому острівку, як робінзони, де їх оточує химерне залізне бескеття… І Віталик теж помітно схвильований, голос його аж трохи зривається, коли він що-небудь пояснює Тоні.
Тріщить під ногами серед іржі щось біле, блискуче.
— Дивись, Віталику, — кидається на блискітки Тоня, — скляна вовна якась!
— Не вовна це.
— А що?
— Скловата. Ізоляційний матеріал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить.
— Яке ж біле та гарне.
Вона бере пучок цього дивного матеріалу в руки, але Віталик застерігає:
— Не бери!
— Чому?
— Руки потім довго щемітимуть… Воно в тіло в'їдається. А зате ізоляція з нього… Скловата ця і в огні не горить.
— Ні, трошки я обов'язково візьму, в таборі моїм дітлахам покажу, — і Тоня, як пір'я з подушки, жваво висмикує із розпоротої обшивки скловати зовсім чистої, білої, як перший сніг,
Де-не-де палуба повидималась якимись пухлинами, видно на ній якісь пробоїни, рвані дірки, люки, зяючі в прірву… Біліє розсипане вапно, крихти цементу…
— Що це за дірка, Віталику?
— Та це так…
Він чогось мнеться, щось не доказує. Бере крихту цементу й нюхає навіщось. Потім каже жартома:
— Полігоном пахне.
Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоїни, в моторошну глибінь темних трюмів, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою.
— А рейки для чого тут?
— Мабуть, по них підвозили торпеди на вагонетках. Бачиш, он рами на кормі? Не інакше — торпеди з них запускали… Ну, це ось лебідка… Брашпиль… А це ось круг для гармати. — Вони, все ще тримаючись за руки, розглядають круг масивний, металевий. — Гармата, видно, могла повертатись в гнізді на триста шістдесят градусів, в усі кінці неба, — пояснює Віталик, і вони мимоволі обоє глянули в небо, де вже ґава не каркає, а тільки ясніє чиста голубінь зеніту та сліпуче палає якесь незвичайне, майже космічне сонце.
Йдуть, неквапом оглядають кубрики, ці гарячі металеві клітки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах. Залізо й залізо. Покарьожені труби, обрізані проводи, залізний хаос. Віталій пускається в цей хаос попереду, де по трапах, а де й без трапів перелазить дедалі вище з однієї палуби на другу, а Тоня невідлучно пробирається за ним, стараючись, мов слухняна альпіністка, точно повторювати кожен його рух. Хлопець час від часу застерігає, бо тут обачність понад усе, тут легко зірватись…
— Як ми вже високо! — Голос дівчини аж трепеще. — Глянь, де вода!
— Ого-го! Далеченько.
Рубка радиста: де були жмуття проводів — одні корінці стирчать, хтось пообрізував чепурно.
— Це і я тут поживився, — всміхається Віталій.
Тоня вже студить на руки, вони справді починають щеміти від цього ізоляційного скла, що й тут по палубі всюди валяється купами, а в салоні аж за шию сиплеться блискучими скалками із прорваної обшивки. Це ж тут, в салоні, сиділи командири, бесідували, щось вирішували… Все порвано, порубано, обдерто.