Після школи, після класів — опинитися серед такого роздолля… Це той степ, де людина з ґирлиґою ще недавно була як цар, де елеватор, що видніє на обрії, здається зовсім близько, хоч до нього пішки два дні ходьби; це край рівнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським розмахом… Зелені вали посадок. Темні далекі скирти, що, мов голови китів, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на смузі неба… А далі на північ — хліба й хліба, смагляві густі пшениці, що навіть юне десятикласницьке око радують своїм повноколоссям.
Понад двадцять тисяч гектарів землі в однім господарстві, тридцять тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових відділках — такі тут масштаби, такі простори. Буває, влітку дощ над одним відділком пройде, а над другим його в той день і не бачили, тільки дітвора пострибає на шляху по пилюці, погаласує до неба: «Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!..» Колись би тут могло розміститися ціле князівство, а зараз це все одне трудове чабансько-хліборобське господарство, і керують ним такі, як Віталієва мати — депутатка й голова робіткому, та вічно заклопотані керуючі відділками, та гроза їхній — директор радгоспу Пахом Хрисантович, сухарюватий, хворий на виразку шлунка чоловічок, що і вдень сидить у своєму кабінеті при світлі лампи, як Діоген у бочці, бо вікна йому знадвору затуляє зеленими лапами листатий веселий виноград. На стіні в директора карта радгоспних земель, що витягнулись чоботом на десятки кілометрів від моря в глибину материка, і коли Пахом Хрисантович показує приїжджому цей чобіт на карті, то не забуває додати:
— Бачите, ми формою, як Італія.
Італія не Італія, а простір такий, що співати хочеться, і пісня сама собою схоплюється над десятикласкицьким грузовиком.
Співають усі, за винятком Ліни Яцуби, дочки майора-відставника, яка в їхній школі не так давно і чи не знає ще всіх їхніх пісень, чи, може, в неї якась незлагода вдома, бо під очима у Ліни аж синьо — наче плакала вночі. Коли Ліна не в дусі, її краще не чіпати, хай сидить собі ото відлюдком в самім кутку кузова та споглядає степ.
Зате дзвінкоголоса Тоня Горпищенко від заливистого співу аж розблищалась своїми горіхово-карими, так і грає, пострілює ними по хлопцях, не помічає, здається, тільки сусіда свого — Віталика Рясного, хоч вони й сидять обоє на одному колесі: відтиснувши хлопця, Тоня вільно змостилася поряд із ним, а помічати — не помічає.
А Віталик цей вартий більшої уваги, дарма що ото ніяково щулиться біля Тоні та ховає розгублену усмішечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фізиці та математиці… Навдивовижу тямковитий хлопець: і вчиться добре, і руки має просто золоті, для домогосподарок свого кутка він в техніці авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замінити розетку? Біжи гукай Віталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радіоприймач, — знову ж кличуть свого покладистого механіка, і він іде на цей промисел безвідмовно, працюватиме до ночі, поки не зробить що слід. Подобається йому копатися в усьому та вигадувати різні штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цієї весни він сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бігати до Віталика дивитися на те диво, на ті випадкові блукаючі зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невідомо звідки і взявшись: той каже, грецьке, той — італійське, а той півжартома висловлює догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дізнався про це товариш Яцуба, відставник.
— Ти, мілєйший, лови, лови, та знай що, — якось насварився він на Віталія.
Хлопцеві б промовчати, а він відгризнувся:
— Ви мені не указ.
— А хто ж тобі указ? Ти, чого доброго, станеш весь світ ловити?
— Якщо вдасться — ловитиму.
— А дозвіл? Хто дав тобі на це право, мілейший?
— А хто дав вам право чіплятись до мене?
— Не тобі питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. І настійливо раджу: поверни антену куди слід. Віталій тримався вперто, але кінчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав і таки домігся того, що хлопець мусив переробити антену й направити її на свій обласний телецентр.
— Оце наспівались, мілєйший, — підморгує до Віталія Грицько Штереверя, вкублившись між дівчатами, і всіх розсмішило це його «мілєйший», бо знають, в чий город камінець; одна Ліна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно:
— Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зійду!