Археологи дякують за обід, встають, збираються йти.
— Ну, а то ж правда, що ваші люди начебто великий глек із пшеницею викопали? — допитується тітка Катерина навздогін. — Левко Іванович якось розказував, коли ми з ним дітей провідати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро більше за теперішнє. Кожна зернина розміром… ну, як волоський горіх!
— То він жартував, ваш партизан, — весело каже одна з жінок-археологів. — Зерно з волоський горіх… це поки що тільки плід людської фантазії.
— Хто знає, може, й такі пшениці родила коли-небудь планета, — серйозно заперечив професор.— І ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцільний атомний шлак…
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Ліна беруть свої рябі палиці і поспішають до місця роботи, а тітка Катерина, зоставшись у затінку під навісом сама, подобрілими очима дивиться їм услід, на їхні освітлені сонцем постаті, на яких вітер так і ганяє легенькі ситцеві платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Іванович своїм огрядним тілом втискується в кабіну, а той парубчак Осадчий горлає до нього із свого бульдозера, стоячи на гусениці в повний зріст:
— Кімерійці ми, дядьку бригадире, кімерійці! Тепер мені ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейської та біломармурових еллінських островів!
Зараз ото галасує, витанцьовує на гусениці, а настане вечір, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спішений та знічений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться після роботи, готуючись їхати з дружиною в село до синів. Голиться Левко Іванович та мугиче, як пісеньку, слова поета, що вичитав їх десь взимку і підібрав до них і свій власний нехитрий мотив: «Лиш правда є вічна, а то все трава…» Проведе бритвою, намилить щоку і знову ще голосніш:
«…а то все трава… а то все трава!..»
— Левку Івановичу! — нарешті зважується перебити його Кузьма. — Знову з моїм щось… Ледве з забою вибрався.
— Спазми? Тромби? Чи, може, інфаркт?
— Не знаю, — ледве відтягує голос Кузьма, а очі ховають ніяковість під густими сірими бровами, в яких повно набито пилюки.
- І що ж тепер буде? — Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизі вагончика. — Повішаємо носи, хай трохи повисять, чи як?
Тітка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спішить нагадати чоловікові:
— Ми з тобою зібрались дітей провідати!
— Відійди, сонечко, бо можу врізатись.
— Обшкрябуйся швидше та їдьмо!
— Спершу глянемо, що там у нього, — складаючи бритву, каже Левко Іванович і, знову наспівуючи свій мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кілька бульдозерів у чеканні, доки звільниться припасований на танкові кран. (Надвечір біля танка щоразу завізно, впродовж дня роботи мало не в кожного набіжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловіком, і їй аж на цілий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловік, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче і лізе під черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звідти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою підсвічує, бо під бульдозером уже темно. Зітхнувши, Бражиха сумовито-присмирніло скаржиться дівчатам, що замріялись на порозі вагончика:
— Тепер на цілу ніч.
Всю тяжкість чоловікової роботи вона вхоплює навіть не тоді, коли він працює, рушить землю, горне та вергає із забоїв на дамбу, а ще більше тоді, коли піджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись біля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь із своїх товаришів. Коли взявся, то вже його не відірвеш, до пізньої ночі звідти не відкличеш, прийде потім, як вичавлений, проте вдоволений, що діло своє зробив. Вона знає чоловікову роботу, знає, як дістається йому в сирі холодні зими, — дощ січе чи хурделиця б'є, а йому йти, стоїш збоку, і то тебе аж морозить, як у такий холод залізо брати голими руками, а він спокійно ж бере, обмацує залізні м'язи… З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабіні протяги, фуфайка наскрізь пробита вітром, а тебе ще й радикуліт крутить — професійна недуга бульдозериста… Чи напровесні, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при світлі фар, і сонце в небі серед куряви теж, як підсліпувата фара, ледь блищить.