Мені здається, що Ельза доволі мрійливо поглядає на мене. Після сніданку дещо зосталося невирішеним. Цього вечора ми писали у студії, розвернувшись одне до одного спинами. Вона почала листа своєму коханцю, який зараз в Італії. Друкарську машинку заклинило. Борис пішов оглянути дешеву кімнату, яку має намір винайняти, щойно здамо помешкання. Мені не лишалося нічого, окрім як покохатися з Ельзою. Вона цього хотіла. Й водночас мені було її трохи шкода. Вона встигла написати своєму коханцю лише один рядок — я прочитав його боковим зором, коли схилився над нею. Але цьому ніяк не можна було зарадити. Ця клята німецька музика, така меланхолійна, така сентиментальна. Вона мене доконала. До того ж ці її блискучі очі, схожі на намистинки, такі палкі й жалісливі водночас.
Після того як усе закінчилося, я попросив її щось для мене зіграти. Ельза — музикантка, хоч її музика й нагадує брязкання побитих горщиків і потрощених черепів. А ще, граючи, вона плакала. Я її не звинувачую. Як вона каже, усюди та сама історія. Де б вона не була, з’являється чоловік, а тоді її звільняють, після цього — аборт, потім — нова робота, а там — інший чоловік, і всім на неї похуй, лише б скористатися її тілом. І все це після того, як вона зіграла для мене Шумана — Шумана, цього сопливого, сентиментального німецького виродка! Дивовижно, але, з одного боку, мені її збіса шкода й водночас абсолютно на неї начхати. Пизда, що вміє грати так, як вона, мала б бути розумнішою й не дозволяти нахиляти себе першому ліпшому чоловікові з великим поцом. Але цей Шуман закрався мені в серце. Вона досі хлюпає носом, ця Ельза; проте мої думки вже далеко. Я думаю про Таню й те, як вона вистукує своє адажіо. Я думаю про безліч речей, які давно поховані у минулому. Думаю про літнє надвечір’я у Ґрінпойнт, коли німці саме марширували Бельгією, а ми ще не втратили достатньо грошей, аби перейматися тим, що хтось ґвалтує нейтральну країну. Про час, коли ми були ще досить невинними, щоб слухати поетів і сидіти в сутінках за столом, викликаючи душі небіжчиків. Атмосфера всього того дня і вечора була просякнута німецькою музикою; вся околиця була німецькою, навіть більше німецькою, ніж сама Німеччина. Нас виховували на Шумані, Гуґо Вольфі, sauerkraut[17], kümmel[18] і галушках із картоплею. Ввечері, позатулявши вікна шторами, ми сідали за великий стіл, і якась дурнувата двоголова дівка викликала дух Ісуса Христа. Під столом ми трималися за руки, а дама, що сиділа поруч зі мною, запхала два пальці мені в ширіньку. Тож врешті ми вляглися на підлогу за піаніно, а хтось у цей час наспівував якусь жалібливу пісню. Повітря задушливе, від неї тхне випивкою. Педаль рухається вгору-вниз — закляклі, автоматичні, божевільні, марні рухи, немов зведення башти з гною, на яке потрібно двадцять сім років, що, однак, розраховані до секунди. Я натягую її на себе, звуки від деки відлунюють у моїх вухах, у залі темно, а килим липкий від розлитого kümmel. Раптом здається, що починає світати: наче вода, що стікає по кризі, і та стає блакитною й огортається імлою, льодовики тонуть у смарагдових кольорах, довкола шугають сарни й антилопи, золоті окуні, морські корови, а жовтохвіст стрибає через Північне полярне коло…
Ельза сидить у мене на колінах. Її очі нагадують крихітні пупки. Я дивлюся на її великий рот, такий вологий та блискучий, і прикриваю його рукою. Тепер вона мугикає… Es wär' so schön gewesen… Ax, Ельзо, ти ще не знаєш, що означає для мене цей твій Trompeter von Säckingen[19]. Німецькі хорові колективи, Швабен-холл, Turnverein[20]… links um, rechts um[21]… а тоді — удар по сраці кінчиком мотузки.
Ах, німці! Вони набиваються в тебе, наче в автобус. Від них у тебе розлад травлення. За одну ніч ніхто не здатен побувати в морзі, лазареті та зоопарку, осягнути знаки зодіаку, чистилища філософії, печери епістемології, таємниці Фройда і Штекеля… Кружляючи на каруселі, ти нікуди не доїдеш, тоді як з німцями за одну ніч можна дістатися від зірки Веґи до Лопе де Веґи, й зостатися після цього таким самим невігласом, як Парсифаль.
Як я й кажу, день розпочався розкішно. Лише цього ранку я знову усвідомив фізичну присутність Парижа, яку не помічав упродовж багатьох тижнів. Можливо, це тому, що всередині мене почала зріти книжка. Я всюди ношу її з собою. Я ходжу вулицями з великим животом, бо ж усередині ношу дитя, і копи переводять мене через дорогу. Жінки поступаються мені місцем. Більше ніхто грубо не штовхається. Я — вагітний. Я незграбно перевалююся з ноги на ногу, спираючись своїм великим черевом на тягар світу.
20