Коли я думаю, скажімо, про Ставрогіна, я уявляю якесь божественне чудовисько, яке стоїть на підвищенні й жбурляє в нас свої видерті нутрощі. У «Бісах» тремтить земля: це не катастрофа, що трапляється із наділеною багатою уявою особою, а катаклізм, який забирає життя великої частини людства, знищує його назавжди. Ставрогін був Достоєвським, а Достоєвський був сумою всіх тих суперечностей, які або паралізують людину, або підносять її на вершину. Для нього не було занадто низького світу, в який він не наважився б заглибитися, не було й зависокого місця, на яке б він побоявся зійти. Він охопив усе — від безодні до зірок. Шкода, що нам більше ніколи не трапиться нагода побачити людину, яка сягнула самої серцевини таємниці і своїм сяйвом освітила для нас глибину та безмежність темряви.
Сьогодні я розумію, від кого походжу. Мені непотрібно звірятися з гороскопом чи генеалогічним деревом. Про те, що говорять зорі або моя кров, мені нічого не відомо. Я знаю, що я — нащадок міфічних засновників раси. Чоловік, який підносить святу пляшку до своїх вуст, злочинець, що стає навколішки на ринку, невинне дитя, яке відкриває для себе, що всі мерці смердять, божевільний, що витанцьовує з блискавкою в руках, чернець, який піднімає рясу, щоб обісцяти весь світ, фанатик, що перериває бібліотеки в пошуках Слова — усі вони змішалися в мені, усі вони — частина моєї розгубленості, мого екстазу. Якщо я — нелюд, то лише тому, що мій світ вийшов за межі людського, адже бути людиною видається вбогою, нікчемною, жалюгідною справою, обмеженою чуттями, мораллю та кодексами, визначеною банальностями та всілякими «ізмами». Я вливаю в своє нутро сік винограду й знаходжу в ньому мудрість, але моя мудрість не народжена виноградом, моє сп’яніння спричинене аж ніяк не вином…
Я хочу обійти ті високі безводні гірські кряжі, де вмирають від спраги й холоду, ту «позачасову» історію, той абсолют часу та простору, в якому не існують ані люди, ані звірі, ані рослинність, де сходять з глузду від самотності, від мови, яка не більше ніж слова, де ніщо не тримається купи, де все розладнане й не відповідне духові часу. Я прагну світу чоловіків та жінок, дерев, які не розмовляють (адже у світі й так забагато розмов!), річок, якими можна дістатися до певних місць, не тих річок, що є лише легендами, а тих, які поєднуватимуть нас із іншими чоловіками й жінками, з архітектурою, релігією, рослинами і тваринами — річок, якими плавають човни й у яких тонуть люди, тонуть не в міфах, легендах, книжках чи в пилюці минулого, а в часі, просторі та історії. Я прагну річок, які утворюватимуть такі океани, як Шекспір і Данте, річок, які не висихатимуть у порожнечі минулого. Океани, так! Нехай у нас буде більше океанів, нових океанів, які затоплять минуле, океанів, які утворять нові геологічні формації, нові топографічні перспективи й дивні страшні континенти, океанів, які руйнуватимуть і зберігатимуть водночас, океанів, якими ми зможемо плавати, вирушаючи на пошуки нових відкриттів, нових горизонтів. Нехай у нас буде більше океанів, потрясінь, війн, голокостів. Нехай у нас буде світ чоловіків та жінок із динамо між ногами, світ природної люті, пристрасті, дії, драми, мрій, божевілля, світ, який викликає екстаз, а не смердючий пшик. Я вірю в те, що сьогодні як ніколи ми потребуємо книжки, навіть якщо в ній буде лише одна велична сторінка: ми повинні відшукувати фрагменти, скалки, нігті, будь-що, у чому є руда, будь-що, що спроможне знову оживити тіло і душу.
Якщо ж ми приречені, якщо вже немає для нас надії, для жодного з нас, якщо це й справді так, тоді заволаймо востаннє сповненим агонії криком, від якого гусне кров, хрипом непокори, кличем війни! Геть нарікання! Геть елегії й панахиди! Геть біографії й історії, бібліотеки й музеї! Нехай мертві їдять мертвих. А ми, живі, станцюємо на краю кратера останній передсмертний танок! Але танок!
«Я люблю все, що тече»,— сказав великий сліпий Мільтон нашого часу. Цього ранку я думав про нього, коли прокинувся з триклятим радісним воланням: я думав про його річки й дерева, і весь отой нічний світ, який він досліджує. Так, сказав я собі, я також люблю все, що тече: річки, каналізацію, лаву, сперму, кров, жовч, слова, речення. Я люблю навколоплідні води, коли вони витікають з оболонки. Я люблю нирку з її болючими каменями, її піском і чим завгодно; я люблю гарячу сечу, що виривається зсередини, і нескінченний трипер; я люблю слова істериків і речення, що линуть дизентерійним потоком, віддзеркалюючи всі хворобливі образи душі; я люблю великі річки, як-от Амазонка чи Оріноко, якими в мріях і легендах у відкритих човнах плавають такі божевільні, як Мораважин[128], тонучи у сліпих гирлах. Я люблю все, що тече, навіть менструальний потік, що вимиває безплідні яйцеклітини. Я люблю рукописи, що течуть, якими б вони не були, — священними, езотеричними, збоченими, поліморфними чи однобокими. Я люблю все, що тече, все, що містить у собі час і становлення, що повертає нас до початку, в якого немає кінця: жорстокість пророків, непристойність, у якій криється екстаз, мудрість фанатика, священника з його гумовими літаніями, мерзенні слова хвойди, плювок, що пливе у канаві, грудне молоко й гіркий мед, що ллється із лона, усе, що є рідким, розплавленим, розчиненим чи здатним розчиняти, увесь гній і бруд, які, пливучи, очищаються, які втрачають відчуття свого походження, які описують велике коло, рухаючись до смерті й розпаду.
128