Велике інцестуозне бажання полягає в тому, щоб пливти далі, злучившись із часом, щоб поєднати величний образ позамежжя з миттю теперішнього. Безглузде суїцидальне бажання, яке страждає від словесного запору й паралічу думки.
Було саме Різдво, і вже майже світало, коли ми повернулися додому з Рю-д’Одесса з парою негритянок, які працювали в телефонній компанії. Вогонь у плиті згас, а ми були настільки втомленими, що завалилися в ліжко одягнені. Моя, яка всю ніч поводилася, мов невгамовний леопард, захропіла, поки я на неї вилазив. Якийсь час я ще бився над нею, як б’ються над тими, хто набрав у легені води або задихається. А тоді плюнув і також заснув.
На свята ми пили шампанське вранці, вдень і вночі — найдешевше й найкраще шампанське. З початком нового року я мав переїхати в Діжон, де мені запропонували дрібну посаду викладача англійської мови за обміном завдяки одній із тих дружніх франко-американських домовленостей, які мали сприяти порозумінню та добрим відносинам між братніми республіками. Філлмор був від цього навіть у більшому захваті, аніж я, і мав на це свої причини. Для мене ж це був лише переїзд з одного чистилища до іншого. Там для мене не існувало майбутнього; ця робота навіть не передбачала зарплату. Ти мав тішитися вже від того, що тобі надали привілей проповідувати франко-американську дружбу. Це була робота для сина багатіїв.
У ніч перед моїм від’їздом ми добряче розважилися. На світанку почав падати сніг: ми блукали кварталами, востаннє оглядаючи Париж. Крокуючи по Рю-Сен-Домінік, ми несподівано надибали невеличку площу, на якій була розташована церква Святої Клотильди. Люди прямували на месу. Філлмор, у якого в голові й досі не розсіявся туман, затявся до них приєднатися. Як він сказав: «Заради розваги!» Мене це дещо напружувало; по-перше, я ще ніколи не відвідував месу, а по-друге, я мав жалюгідний вигляд і почувався відповідно. Філлмор теж виглядав доволі розбитим, навіть пошарпанішим, аніж я; його великий фетровий капелюх сповз набік, а пальто було вкрите тирсою з останнього закладу, в якому ми сиділи. Однак ми все одно зайшли всередину. Найгірше, що з нами могли зробити, — це витурити геть.
Мене настільки приголомшило те, що постало перед моїми очами, що я одразу забув про своє зніяковіння. Мені знадобилося трохи часу, аби звикнути до тьмяного світла. Я невпевнено сновигав за Філлмором, тримаючись за його рукав. Дивний неземний звук заполонив мої вуха, порожній гул, що здіймався над холодними плитами. Величезна гнітюча могила, у яку заходили і з якої виходили люди в зажурі. Щось на кшталт передпокою до потойбічного світу. Температура — приблизно, 55-60°F. Жодної музики, окрім цього нерозбірливого поховального плачу, що долинав з підвалу — неначе в темряві завивали мільйони голівок цвітної капусти. Люди в саванах бурмотіли щось зі зневіреним, пригніченим виглядом жебраків, які в трансі простягають долоні й мимрять незрозумілі благання.
Я знав, що такі місця існують, а втім, так само нам відомо про існування боєнь, моргів і кімнат для препарування трупів. Такі місця людина інстинктивно оминає. Я часто натрапляв на вулиці на священника з маленьким молитовником у руках, який сумлінно завчав написане. «Ідіот», — казав я собі і йшов далі. На вулицях надибуєш усі можливі різновиди безуму, й священник далеко не найприголомшливіше видовище. Дві тисячі років зробили нас нечутливими до цього ідіотизму. Однак, коли потрапляєш у саме серце його царства, коли бачиш цей маленький світ, у якому священник функціонує, немов будильник, у тебе виникають зовсім інші відчуття.