На мить усе це нерозбірливе патякання й посмикування губ майже почало набувати сенсу. Щось відбувалося, якась дурнувата вистава, яка хоч і не приголомшила мене повністю, проте добряче зачарувала. По всьому світу, там, де є такі напівтемні могили, відбуваються ці неймовірні вистави — така сама бридка температура, таке саме сутінкове світло, такі самі шум і гул. В усьому християнському світі у певні обумовлені години люди в чорному простягаються долі перед вівтарем, за яким стоїть священник із книжкою в одній руці й обіднім дзвіночком чи кропилом в іншій, і бурмоче їм щось мовою, яка вже давно втратила будь-який сенс, навіть якби вони могли її зрозуміти. Найімовірніше, він їх благословляє. Благословляє країну, благословляє правителя, благословляє зброю, військові кораблі, амуніцію та гранати. Довкола нього маленькі хлопчики, вбрані мов Божі янголи, які виспівують альтами й сопрано. Невинні ягнятка. Всі — у спідницях, позбавлені статі, як і сам священник, який зазвичай до того ж плоскостопий і геть короткозорий. Пречудовий котячий концерт гермафродитів. Секс у суспензоріях в суспенз-мінорі.
Оскільки освітлення було тьмяним, я роздивлявся все, як тільки міг. Захоплений і приголомшений водночас. І так у всьому цивілізованому світі, думав я собі. В усьому світі. Чудесно. Дощ чи сонце, град, зимова мряка, сніг, гроза, блискавки, війна, голод, епідемії — ані найменшої різниці. Завжди та сама бридка температура, те саме белькотіння, те саме взуття з високими халявами й маленькі Божі янголи, які співають сопрано й альтами. Біля виходу — невеличка коробка зі щілиною — для підтримки Божої справи. Аби Боже благословення зійшло на короля й країну, військові кораблі й вибухівку, танки і літаки, аби робітник мав більше сили, щоб забивати коней, корів та овець, просвердлювати дірки в залізних балках, пришивати ґудзики на чужих штанах, продавати моркву, швейні машинки та автомобілі, знищувати комах, прибирати у стайнях, викидати сміття зі смітників та відчищати вбиральні, писати заголовки й пробивати талони в підземці. Сила… Сила. Усе це кривляння й ошуканство — лише для того, щоб здобути трохи сили!
Ми переходили з місця на місце, розглядаючи все навколо з тією ясністю в головах, яка настає після цілонічної гулянки. Мабуть, ми добряче впадали в очі, швендяючи отак із піднятими комірами пальт, жодного разу не перехрестившись і не поворушивши губами, окрім як для того, щоб пошепки обмінятися кількома уїдливими репліками. Можливо, на нас і не звернули б особливої уваги, якби Філлмор не наполіг на тому, щоб пройти повз вівтар прямо під час церемонії. Він шукав вихід, і оскільки все одно вже був тут, то, мабуть, вирішив ретельно роздивитися святую святих, побачити все зблизька, так би мовити. Ми безперешкодно пройшли повз вівтар і вже сунули до щілини, з якої пробивалося світло, де мав би бути вихід, коли несподівано з темряви вийшов священник і заступив нам дорогу. Він хотів знати, куди ми йдемо і що взагалі робимо. Ми доволі ввічливо пояснили йому, що шукаємо вихід. Ми сказали «вихід», адже були тоді такі бухі, що не змогли пригадати, як це буде французькою. Не мовивши й слова у відповідь, він міцно схопив нас за руки й, відчинивши двері, — як виявилося, це були бічні двері, — виштовхав нас на сліпуче денне світло. Це трапилося так раптово й неочікувано, що, опинившись на тротуарі, ми на мить осліпли. Ми пройшли кілька кроків, кліпаючи очима, а тоді інстинктивно розвернулись; священник досі стояв на сходах, блідий, мов примара, й сердитий, мов сам диявол. Певно, ми збіса його розлютили. Пізніше, обдумуючи цей випадок, я вирішив, що було б складно його звинувачувати. Однак у ту мить із довгим подолом і крихітною ярмулкою на черепі він виглядав так безглуздо, що я розсміявся. Я поглянув на Філлмора, і той також почав реготати. Цілу хвилину ми стояли й сміялися цьому нещасному виродку просто в обличчя. Думаю, це настільки його спантеличило, що якийсь час він геть не розумів, що йому робити; аж раптом помчав сходами донизу, погрожуючи нам кулаком, неначе й справді мав серйозні наміри. Вискочивши за огорожу, він понісся галопом. Тут якийсь інстинкт самозбереження підказав мені, що час забиратися геть. Я схопив Філлмора за рукав пальта й кинувся тікати. А він все повторював, мов ідіот: «Ні, ні! Я не побіжу!» «Ну ж бо! — закричав я. — Нам краще звідси вшиватися. Цей тип — дурний на всю голову». І ми кинулися навтьоки — так швидко, як лише могли.