Дорогою в Діжон, і досі посміюючись з цього випадку, я пригадав трохи схожий недолугий інцидент, що трапився зі мною під час мого короткого перебування у Флориді. Це відбулося під час відомого земельного буму, коли мене, як і тисячі інших, застали зі спущеними штанами. Намагаючись виплутатися, ми з моїм товаришем застрягли в самому горлечці пляшки. Джексонвіль, де ми були змушені провести приблизно шість тижнів, фактично був містом у стані облоги. Здавалося, ніби всі волоцюги на світі, як і багато людей, які ніколи раніше не були волоцюгами, приперлися в Джексонвіль. Будівлі Асоціації молодих християн та «Армії Спасіння», пожежні станції й поліційні відділки, готелі, мебльовані кімнати були просто набиті людом. Абсолютно complet[129], і всюди висіли відповідні таблички. Мешканцям Джексонвіля це так допікало, що мені здавалося, ніби вони ходять вулицями в кольчугах. Знайти їжу було непросто. Їжу і місце, де можна було б переночувати. Продукти підвозили з півдня цілими вагонами — апельсини, грейпфрути й решту соковитих наїдків. Тож ми часто обходили ангари для товарних поїздів, шукаючи зогнилі фрукти — проте навіть їх було обмаль.
Одного вечора, охоплений розпачем, я затягнув свого друга Джо до синагоги під час богослужіння. То були реформісти, і рабин справив на мене досить приємне враження. Музика також сподобалася — оті пронизливі юдейські плачі. Щойно служба завершилася, я попростував до кабінету рабина й попросив у нього аудієнції. Він поставився до мене досить привітно, аж поки я не пояснив мету свого візиту. Тут він страшенно перелякався. Я лише попросив у нього невеличкої допомоги для себе й свого друга Джо. З того, як він на мене дивився, можна було б подумати, що я прохав його орендувати синагогу під кегельбан. На довершення він прямо запитав мене, чи я єврей, чи ні. Коли я відповів, що ні, він остаточно розлютився. Чому ж тоді, заради Бога, я прийшов по допомогу до єврейського пастора? Я наївно відказав йому, що завжди більше довіряв євреям, аніж неєвреям. Я сказав це зі скромністю в голосі, немов ішлося про якийсь мій химерний недолік. Водночас я сказав щиру правду. Однак йому мої слова анітрохи не полестили. Гм-м, ні. Він був нажаханий. Аби мене здихатися, він написав записку представникам «Армії Спасіння». «Ось куди вам треба звернутися», — мовив він і рвучко відвернувся, щоб і далі доглядати свою паству.
Звісно ж, в «Армії Спасіння» не знали, як нам зарадити. Якби ми мали по четвертаку, то могли б орендувати матрац на підлозі. Але в нас не було й п’яти центів на двох. Ми подалися в парк і розляглися на лавочках. Ішов дощ, тож ми вкрилися газетами. Думаю, не минуло й пів години, як з’явився коп і, не попередивши нас ані словом, дав нам такого прочухана, що ми вмить попідстрибували на ноги та ще й трохи потанцювали, хоча нам тоді було геть не до танців. Я почувався таким до біса роздратованим і жалюгідним, таким обездоленим, таким нікчемним від того, що цей недоумкуватий виродок віддубасив мене по сраці, що готовий був висадити в повітря будинок мерії.
Рано-вранці наступного дня, щоб помститися цим гостинними сучим дітям, ми з’явилися на порозі католицького священника. Цього разу розмову повів Джо. Він був ірландцем і мав легкий акцент. Також у нього були лагідні блакитні очі, і він умів за потреби робити так, що на них наверталися сльози. Двері нам відчинила сестра в чорному; однак усередину вона нас не запросила. Ми мали зачекати у вестибюлі, доки вона сходить і покличе святого отця. За кілька хвилин і справді прийшов святий отець, що сопів, мов локомотив. Яка ж це причина змусила нас потурбувати таку людину, як він, такої ранньої пори? Шукаємо чогось поїсти й місце, де можна було б заночувати, невинно відповіли ми. І звідки ж це ми приїхали, одразу закортіло дізнатися панотцю. З Нью-Йорка. З Нью-Йорка, еге ж? Тоді, хлопці, вам ліпше якомога швидше туди повернутися, і не сказавши більше ні слова, це жирне падло зі схожою на ріпу розбухлою пикою хряснуло перед нами дверима.
Десь через годину, безпорадно проваландавшись по місту, мов дві п’яні шхуни, ми знову ненароком пройшли повз будинок парафіяльного священника. І нехай покарає мене Бог, якщо цей жирний бовдур із зовнішністю розпусника не виїжджав задки з провулка в лімузині! Проїжджаючи повз нас, він випустив хмару диму просто нам в обличчя. Неначе кажучи: «А ось вам!» Це був прекрасний лімузин із парою запасних шин позаду, а за кермом сидів святий отець із великою сигарою в зубах. Мабуть, з «Корона Корона», така вже велика й ароматна вона була. Мило так сидів собі, без сумніву, це був він. Я не бачив, чи була на ньому ряса, чи ні. Мені було видно лише підливу, що стікала цівками з його губ, і велику сигару з п’ятдесятицентовим ароматом.