Раптом двері відчинилися, й манірно увійшов мсьє ле Сансер. Я ледь стримав сміх. На ньому був такий самий сюртук, який носив Борис, а на лоба спадало пасмо рідкого волосся, щось схоже на чуб, який міг би носити Смєрдяков[133]. Похмурий і стриманий, з очима рисі, він не привітав мене жодним словом. Одразу ж виклав переді мною сторінки з іменами студентів, розкладом, заняттями тощо, усе було виведено рівним акуратним почерком. Він повідомив, скільки мені виділятимуть вугілля та дров, а потому одразу сказав, що у вільний час я можу робити що мені заманеться. Це останнє було першою хорошою новиною, яку я від нього почув. Це прозвучало настільки підбадьорливо, що я хутко помолився за Францію — за армію й флот, за систему освіти, за bistros, за весь її триклятий устрій.
Коли ця пустопорожня балаканина завершилася, він подзвонив у маленький дзвіночок, і одразу з’явився горбун, який мав провести мене до кабінету мсьє л’Економа[134]. Тут панувала дещо інша атмосфера. Його кабінет радше скидався на вантажну станцію із розкиданими скрізь накладними й гумовими печатками, де бліді службовці невтомно виводили щось поламаними ручками у величезних громіздких бухгалтерських реєстрах. Мені видали мою долю вугілля й дров, і ми з горбуном вирушили з тачанкою до гуртожитку. Я мав зайняти кімнату на верхньому поверсі в одному крилі з pions[135]. Ситуація ставала дедалі комічнішою. Я не знав, на що очікувати далі. Можливо, на плювальницю. Усе це місце було просякнуте духом приготування до військової кампанії; бракувало лише наплічника й рушниці — і мідного значка.
Виділена мені кімната виявилася доволі просторою, там була маленька плита з вигнутою трубою, коліно якої розташовувалося прямо над залізним ліжком. Біля дверей стояв великий ящик для дров та вугілля. Вікна виходили на ряд маленьких занедбаних кам’яниць, в яких мешкали бакалійник, пекар, чоботар, м’ясник тощо — усі недоумкуваті на вигляд телепні. Я кинув оком понад дахами в бік голих пагорбів, звідки чулося постукування потяга. Свисток локомотива лунав скорботно та істерично.
Після того як горбун розвів вогонь, я поцікавився, де можна чогось пожерти. Однак час вечері ще не настав. Я гепнувся на ліжко, навіть не знявши пальто, й натягнув на себе ковдри. Поруч стояла древня розхитана тумба, у якій ховали нічний горщик. Я поставив будильник на стіл і спостерігав, як він відраховує хвилини. Знадвору в кімнату просочувалося синювате світло. Дослухаючись до вантажівок, що проїжджали попід вікнами, я бездумно дивився на трубу, яка тягнулася від плити, а саме на її коліно, скріплене шматком металевого дроту. Мене зацікавив ящик для вугілля. Ще ніколи в житті я не жив у кімнаті з ящиком для вугілля. Також ніколи в житті не розводив вогонь і не навчав дітей. Та й зрештою ніколи в житті не працював безоплатно. Я почувався вільним і скутим водночас — як почуваєшся перед виборами, коли всіх шарлатанів уже оголошено кандидатами, і тебе вмовмяють проголосувати за правильну людину. Я почувався найманцем, майстром на всі руки, мисливцем, піратом, рабом на галері, педагогом, черв’яком і вошею. Я був вільним, однак мої кінцівки скували кайдани. Демократична душа з талоном на безкоштовне харчування, однак без права на пересування, без права голосу. Я почувався прибитою до дошки медузою. Але передусім я відчував голод. Стрілки рухалися повільно. Потрібно згаяти ще десять хвилин, перш ніж задзеленчить пожежна тривога. Сутінки в кімнаті згустилися. Запала моторошна тиша, напружений спокій, від якого в мене напнулися нерви. До шибки прилипли невеличкі грудки снігу. Вдалині пронизливо завищав локомотив. І знову мертва тиша. Вогонь у плиті ліниво жеврів, однак не давав тепла. Я почав побоюватися, що вирублюсь і пропущу вечерю. А це означало б цілу ніч пролежати голодним, не стуливши очей. Мене охопила паніка.
За мить до того, як продзеленчав сигнал до вечері, я вистрибнув з ліжка і, зачинивши за собою двері, збіг сходами до внутрішнього двору. Там я загубився. За одним подвір’ям йшло інше, за кожними сходами — наступні. Я блукав будівлями, несамовито шукаючи трапезну. Оминув довгу колону юнаків, які марширували бозна-куди; вони рухалися, мов гурт скутих одним ланцюгом рабів із наглядачем у голові колони. Врешті-решт я побачив енергійного з вигляду чоловіка з опуклим капелюхом, що сунув у мій бік. Я зупинив його, щоб запитати, де трапезна. Виявилося, що я зупинив правильну людину. Це був мсьє ле Провізер, і, схоже, він справді зрадів, що отак випадково на мене натрапив. Одразу ж поцікавився, чи я зручно влаштувався і чи є ще щось, із чим він міг би мені допомогти. Я сказав, що все гаразд. Тільки трохи прохолодно, наважився додати я. Він запевнив мене, що така погода є радше незвичною. Іноді місто затягує туман і падає млявий сніг, і тоді на якийсь час тут стає незатишно тощо, тощо. Всю дорогу до трапезної він тримав мене попід руку, вказуючи шлях. Він видався мені доволі порядним хлопакою. Нормальна людина, подумав я собі. Я навіть почав уявляти, що, можливо, згодом ми потоваришуємо, і морозними холодними ночами він запрошуватиме мене до себе й пригощатиме гарячим грогом. За той короткий час, що знадобився, аби дістатися до трапезної, я встиг уявити собі купу отаких товариських моментів. Аж тут, коли мій мозок розігнався так, що аж двигтів, він раптом потис мені руку й, піднявши капелюха, побажав гарного вечора. Це мене так приголомшило, що я також торкнувся свого капелюха у відповідь. Як я невдовзі виявив, тут це було звичною справою. Щоразу, як зустрічаєш викладача, або й навіть мсьє л’Економа, потрібно піднімати капелюха. І неважливо, що ти зустрічаєш одну й ту саму людину десяток разів на день. Все одно маєш привітатися, навіть якщо твій капелюх геть зношений. Це питання ввічливості.