Так чи інакше, а трапезну я знайшов. Вона була схожою на іст-сайдівську клініку: рясно освітлена, з вкритими плиткою стінами й столами з мармуровими стільницями. І звісно ж, із великою плитою та колінчатою трубою. Столи ще не накрили. Якийсь каліка сновигав туди-сюди із тарілками, ножами, виделками й пляшками вина. В кутку жваво розмовляли кілька молодих чоловіків. Я підійшов до них і відрекомендувався. Вони прийняли мене надзвичайно приязно. Власне, майже занадто приязно. Я не зовсім розумів чому. За мить зала почала наповнюватися; мене швидко з усіма познайомили. А тоді вони обступили мене й, наповнивши бокали, почали співати…
Після цього Квазімодо оголосив початок вечері.
Вони були безжурною компанією, ці les surveillants[137]. Серед них був Кроа, який відригував, мов свиня, і завжди гучно пердів, коли сідав за стіл. Він міг перднути тринадцять разів поспіль, розповіли вони мені. Він був рекордсменом. Також там був мсьє ле Пренс[138], атлет, який обожнював одягати смокінг, коли вечорами виходив у місто; він мав чудову шкіру, майже дівчачу, й ніколи не торкався вина і не читав нічого, що могло б збентежити його свідомість. Поруч із ним сидів Петі Поль[139] з Міді, який увесь час думав лише про пизди; він щодня казав: À partir de jeudi je ne parlerai plus de femmes[140]. Вони з мсьє ле Пренсом були нерозлучними друзями. Був ще Пасло[141], справжній негідник, який вивчав медицину та брав гроші в борг направо й наліво; він ненастанно торочив щось про Ронсара, Війона та Рабле. Навпроти мене сидів Моллес[142], підбурювач і організатор pions, який наполягав на тому, щоб зважувати м’ясо, аби пересвідчитися, чи не бракує там кількох грамів. Він жив у невеличкій кімнаті в будівлі лазарету. Його найзапеклішим ворогом був мсьє л’Економ, що не було чимось особливим, оскільки того ненавиділи буквально всі. Моллес товаришував із типом на ім’я ле Панібль[143], похмурим хлопакою з яструбиним профілем, який був надзвичайно економним і позичав усім гроші. Він нагадував гравюру Альбрехта Дюрера[144] — сукупність усіх похмурих, дратівливих, відлюдних, в’їдливих, нещасних, безталанних і заглиблених у себе дияволів, з яких складається пантеон середньовічних німецьких лицарів. Безсумнівно, він був євреєм. Так чи інакше, він загинув в автокатастрофі невдовзі після мого приїзду, завдяки чому мені вже не потрібно було повертати йому двадцять три франки. За винятком Рено[145], який сидів поруч зі мною, решта вже стерлися з моєї пам’яті; вони належали до тієї безбарвної категорії осіб, до якої зазвичай зараховують інженерів, архітекторів, дантистів, фармацевтів, учителів тощо. Їх неможливо були відрізнити від тих недоумків, об яких вони згодом витиратимуть ноги. Вони були нулями в будь-якому значенні цього слова, простими цифрами, з яких складається ядро поважного й жалюгідного міщанства. Вони їли, опустивши голови, і завжди першими вимагали додаткову порцію. Вони спали солодко й ніколи не скаржилися; вони не були ані щасливими, ані нещасними. Байдужі, яких Данте поселив перед брамою Пекла. Справжня еліта суспільства.
136