Серед викладачів було заведено одразу після вечері вирушати в місто, якщо тільки комусь не потрібно було чергувати в гуртожитку. В центрі міста розташувалося кілька кафе — величезних, похмурих закладів, де збиралися сонні комерсанти Діжона, щоб пограти в карти й послухати музику. В кафе було тепло, і це найкраще, що я можу про них сказати. Стільці також були доволі зручні. І там завжди вертілося кілька хвойд, які за бокал пива чи чашку кави могли посидіти з тобою й поточити ляси. З іншого боку, музика там була жахлива. Яка музика! Зимовими вечорами в такій брудній дірі, як Діжон, ніщо так не тривожить і не дратує, як звуки французького оркестру. Особливо одного з тих скорботних жіночих оркестрів, які лише верещать і пердять із сухим алгебраїчним ритмом та гігієнічною консистенцією зубної пасти. Це просто хрипіння й деренчання за певну обумовлену кількість франків за годину — і нема на це жодної ради! Яка меланхолійність! Неначе старий Евклід звівся на задні ноги і проковтнув синильної кислоти. Справжнє царство Ідеї, настільки ретельно підпорядковане розуму, що не лишилося нічого, з чого можна було б витворити музику, крім порожніх ребер акордеону, крізь які свище вітер і розриває ефір на шматки. В будь-якому разі говорити про музику у такому закладі — це те саме, що мріяти про шампанське, перебуваючи в камері смертників. Музикою я переймався чи не найменше. Тут усе було таким жалюгідним, холодним, спустошеним, сірим, що я не думав навіть про пизду. Повертаючись першої ночі до гуртожитку, я помітив двері кафе з цитатою із «Ґарґантюа». Всередині це кафе нагадувало морг. Хай там що — вперед!
У мене була купа часу й жодного су в кишені. Два-три уроки по годині кожен на день, от і все. Але навіщо було вчити цих нещасних виродків англійської? Мені було їх збіса шкода. Весь ранок скніти над «Подорожжю Джона Ґілпіна»[146], а після обіду приходити до мене, щоб попрактикуватися в мертвій мові. Я думав про чудові години, які колись змарнував на читання Вергілія або на те, щоб продертися крізь таке незбагненне безглуздя, як «Герман і Доротея»[147]. Яке божевілля! Вивчати порожній кошик для хліба! Я думав про Карла, який міг цитувати «Фауста» навспак і який ще не написав жодної книжки, не розхваливши до срачки свого безсмертного, бездоганного Ґете. А втім, йому не вистачило розуму, щоб підчепити багату пизду й забезпечити собі змінну пару трусів. У такій любові до минулого, яка призводить до черг за безкоштовними обідами й життя в землянках, є щось непристойне. Є щось непристойне в тому духовному шарлатанстві, яке дозволяє ідіоту окропляти святою водою «Великі Верти»[148], дредноути та вибухівку. Будь-яка людина з пузом, набитим класикою, — ворог людської раси.
І ось я опинився тут, нібито для того, щоб проповідувати франко-американську дружбу, — емісар трупа, який, досхочу награбувавшись і спричинивши невимовні страждання й горе, тепер розмірявся про встановлення миру в усьому світі. Фу! Цікаво, про що ж, на їхню думку, я мав би їм розповідати? Про «Листя трави»[149], про тарифні бар’єри, про Декларацію незалежності, про останні мафіозні розбірки? Про що? От про що, цікаво мені знати. Що ж, зізнаюся — я жодного разу не згадав про ці речі. Я почав одразу з уроку про фізіологію кохання. Про те, як злягаються слони, — ось про що! Це миттю їх захопило, мов лісова пожежа. Після першого ж дня в мене не було вільних місць. Після першого уроку англійської надалі вони вже стояли й чекали на мене під дверима. В нас склалися чудові взаємини. Вони ставили всілякі запитання, неначе, чорт забирай, їх до цього ніхто нічому не вчив. Я їм це дозволяв. Я навчав їх ставити ще більш незручні запитання. Питайте що завгодно! — таким був мій девіз. Я прибув сюди як уповноважений представник царства вільного духу. Я тут для того, щоб викликати гарячку й бродіння. «У певному сенсі, — каже видатний астроном, — матеріальний всесвіт, схоже, зникає, немов історія, яку розповіли, розчиняючись у небутті, неначе видіння». Здається, це основне відчуття, яке з’являється щоразу, коли маєш справу з порожньою хлібницею навчання. Особисто я в це не вірю. Я не вірю жодній хуйні, яку ці падлюки намагаються запхати нам у горлянку.
146
148