Між уроками, якщо в мене не було свіжої книжки, я йшов нагору й спілкувався з pions. Вони анічогісінько не знали про те, що відбувалося в світі, особливо в світі мистецтва. Були майже такими самими невігласами, як і студенти. Складалося враження, ніби я потрапив до приватної божевільні без жодних вказівників із написом «вихід». Іноді я вештався склепінчастими галереями, спостерігаючи за дітьми, які марширували з величезними шматками хліба в брудних писках. Я й сам завжди був голодний, оскільки мені ніяк не вдавалося потрапити на сніданок, який починався о якійсь неймовірно ранній порі, якраз тоді, коли ліжко найбільше манило до себе. Величезні кружки синюватої кави й кусні білого хліба без масла. На обід — боби або сочевиця з кількома шматочками м’яса, аби страва виглядала апетитніше. Їжа для в’язнів, для каменярів. Навіть вино було нікудишнім. Усе було або водянистим, або розвареним. Це були калорії, а не кулінарія. І цим ми завдячували мсьє л’Економу. Принаймні так казали. Хоча я в це також не вірив. Йому платили за те, щоб ми тримали голови лиш на дещицю над водою. Він не питав, чи страждаємо ми на геморой або карбункули; він не цікавився, чи в нас витончені смаки, а чи вовчі шлунки. Навіщо йому це? Його робота полягала в тому, щоб скількись-там грамів їжі давали стільки-то кіловат енергії. Усе було розраховане в кінських силах. Все було сумлінно розплановано в товстих бухгалтерських реєстрах, які бліді службовці заповнювали вранці, в обід і ввечері. Дебет і кредит, і червона лінія посеред сторінки.
Блукаючи подвір’ям здебільшого на голодний шлунок, я починав відчувати, що потроху божеволію. Немов отой нещасний виродок Карл Безумний — тільки в мене не було Одетт де Шамдівер, щоб бавитися, запихаючи в неї пальці й нюхаючи їх. Доволі часто мені доводилося стріляти у студентів цигарки, а під час уроків підживлятися куснями сухого хліба разом із ними. Оскільки вогонь у мене постійно гаснув, незабаром мій запас дров вичерпався. А випросити ще трохи у тих скнар на складі виявилося збіса складно. Зрештою я так розлютився, що став просто виходити на вулицю й вишукувати дрова там, немов якийсь араб. Дивовижно, як мало дров можна надибати на вулицях Діжона. Однак завдяки цим невеличким збиральницьким експедиціям я пробирався в доволі дивні місцини. Зокрема дізнався про існування вулиці, названої на честь мсьє Філібера Папійона[150], — здається, померлого музиканта, — де розташувалося кілька борделів. Тут завжди було веселіше; в повітрі вчувався запах їжі й чистого одягу, що сушився на мотузках. Час від часу я бачив бідолашних недоумків, які вчащали у ті заклади, їм велося краще за тих нещасних чортів із центру міста, на яких я постійно наштовхувався, коли блукав універмагом. Я частенько це робив, щоб зігрітися. Підозрюю, вони туди заходили з тієї самої причини. Шукали когось, хто б пригостив їх кавою. Змерзлі й самотні, вони мали трохи божевільний вигляд. Коли місто поринало в блакитнуваті сутінки, то здавалося, що все тут починало виглядати трохи пришелепкуватим. Можна було гуляти центральною вулицею щочетверга до самого Судного дня й ніколи не зустріти жодної людини з широкою душею. Шістдесят чи сімдесят тисяч жителів — можливо, і більше — у шерстяній білизні, але ти не маєш куди податися і не знаєш, що робити. Розливають у цистерни гірчицю. Жіночі оркестри вимучують з себе «Веселу вдову»[151]. Срібний посуд у великих готелях. Замок герцога повільно гниє камінь за каменем, кінцівка за кінцівкою. Дерева порипують на морозі. Нескінченне поцокування дерев’яного взуття. В університеті святкують день смерті Ґете, або народження, вже й не пам’ятаю, що саме. (Зазвичай святкують саме дати смертей). У будь-якому разі ідіотська подія. Всі позіхають і потягуються.
Коли я заходив через високий проїзд на внутрішнє подвір’я, мене завжди охоплювало відчуття бездонної марноти. Холодно й порожньо ззовні; холодно й порожньо всередині. Над містом зависла піниста стерильність, вичитаний із книжок туман. Шлак і попіл минулого. Довкола внутрішніх двориків — класи, маленькі халупи, які можна побачити в північних лісах, де педагоги давали волю своїм голосам. На дошках пустопорожня абракадабра — майбутнім громадянам республіки доведеться витратити все своє життя, щоб її забути. Іноді у великій залі, що містилася трохи віддалік від центрального проїзду, відбувалися зустрічі з батьками студентів, у залі з погруддями древніх героїв, як-от Мольєр, Расін, Корнель, Вольтер тощо, — усіх тих опудал, чиї імена члени Кабінету Міністрів щоразу згадують вологими губами, щойно до галереї воскових фігур додається ще один безсмертний. (Проте там немає погруддя Війона, Рабле чи Рембо). У будь-якому разі саме тут вони збиралися на свою урочисту таємну нараду, батьки й ті нікчеми, яких уряд наймає для того, щоб вони пудрили мізки молоді. Завжди цей процес пудрення, це садово-паркове мистецтво, мета якого — зробити їхній розум привабливішим. Також час від часу до них долучалися й дітлахи — маленькі соняхи, яких незабаром пересадять із теплиці, щоб прикрасити муніципальні клумби. Деякі з них були лише фікусами, з яких легко струсити пил роздертою на ганчір’я сорочкою. І всі завзято дрочили у кімнатах гуртожитку, щойно надходила ніч. Гуртожиток! Там тліли червоні вогні, там, мов пожежна сигналізація завивав дзвінок, там відчайдушно здиралися сходами, намагаючись якомога швидше дістатися до в’язничних камер освіти.
151