А були ще й викладачі! За перші кілька днів я вже почав вітатися з кількома за руку, і, звісно ж, повсякчас потрібно було здіймати вгору капелюха, коли перетинаєшся з ними в склепінчастих галереях. Але про щиру розмову, про те, щоб відійти вбік і разом чогось хильнути, не могло бути й мови. Це просто неможливо було уявити. Більшість із них мали такий вигляд, немов повсиралися зі страху. Так чи інакше, я належав до іншої ієрархії. З такими, як я, вони навіть вошею не поділилися б. Чорт забирай, навіть сам їхній вигляд так мене дратував, що зазвичай я пошепки кляв їх на чому світ стоїть, щойно бачив, як вони наближалися. Я часто стояв у кутку, прихилившись до колони, з цигаркою в роті й капелюхом на очах, і коли вони підходили достатньо близько, щоб щось почути, я смачно спльовував і піднімав капелюха. Я навіть не розтуляв пельки, щоб привітатися. Пошепки я просто казав: «Іди нахуй, друже!» — та й по всьому.
Минув тиждень, а мені здавалося, що я прожив тут усе життя. Це скидалося на клятий їбучий кошмар, від якого неможливо прокинутися. Я впадав у кому, щойно починав про це думати. А я ж прибув сюди всього кілька днів тому. Настає ніч. Люди, мов щурі, метушливо квапляться додому в туманному світлі ліхтарів. Дерева виблискують колючою діамантовою злобою. Я обдумував усе це тисячі разів, а то й більше. Дорога від вокзалу до ліцею нагадувала прогулянку Данцизьким коридором[152]: порубана, потріскана, бентежна. Дорога мертвих кісток, скрючених, зіщулених постатей, закутаних у савани. З хребтами із кісток сардин. Сам ліцей, здавалося, здіймався над озером тонкого снігу — перевернута гора, направлена вершиною до центру землі, де Бог чи Диявол у гамівній сорочці ненастанно молов зерно для того раю, який насправді був лише полюцією уві сні. Якщо сонце колись і світило, я цього не пам’ятаю. Я пригадую тільки холодний масний туман, який приповзав зі скутих кригою боліт вдалечині, де залізничні колії занурювалися в полум’яні пагорби. Поблизу вокзалу проходив канал, або, можливо, це була річка, що сховалася під жовтим небом, уздовж крутих берегів якої розташувалися крихітні халупи. Мене здивувало також, що десь у місті, мабуть, стоять казарми, адже час від часу я натрапляв на маленьких жовтих чоловічків із Кохінхіни — вертлявих низькоросликів із понівеченими опіумом лицями, які визирали зі своєї мішкуватої уніформи, мов пофарбовані скелети, запаковані у деревну стружку. Уся клята середньовічність цього місця була інфернально хиткою й неспокійною, вона погойдувалася туди-сюди з приглушеними стогонами, стрибала на тебе з карнизів, звисаючи з ґарґулій, наче злочинець зі зламаною шиєю. Я постійно озирався, пересувався, немов краб, якого прохромлюють брудною виделкою. Усі ці товсті маленькі потвори, ці плитоподібні рельєфні зображення, що обліпили фасад церкви Сен-Мішель, переслідували мене звивистими провулками й чигали на мене за кожним рогом. Здавалося, ніби вночі увесь фасад церкви Сен-Мішель відкривався перед тобою, мов альбом, залишаючи тебе наодинці з жахами, надрукованими на його сторінках. Коли згасали ліхтарі й зображення зникали у темряві, ставали пласкі та мертві, мов слова, тоді фасад церкви набував доволі величного вигляду; у кожній тріщині старої, поїдженої часом фронтальної частини будівлі вчувався глухий спів нічного вітру, а понад мереживом каменів холодного закляклого покриття здіймався густий морозний туман кольору абсенту.
Там, де стояла церква, все здавалося перевернутим задом наперед. За багато століть сама будівля, певно, зійшла з фундаменту під впливом дощу та снігу. Вона розташовувалася на площі Едґара Кіне, припавши під вітром до землі, мов мертвий мул. Вітер пронизував Рю-де-ля-Монне, немов сиве розкуйовджене волосся: він кружляв довкола білих конов’язей, які перешкоджали руху омнібусів та запряжених двадцятьма мулами возів. Проходячи тут рано-вранці, я іноді натрапляв на мсьє Рено, який, загорнувшись у рясу з капюшоном, наче ненажерливий чернець, звертався до мене мовою шістнадцятого сторіччя. Крокуючи в ногу з мсьє Рено й спостерігаючи, як місяць суне масним небом, немов пробита повітряна кулька, я одразу потрапляв у царство трансцендентного. Мсьє Рено говорив дуже чітко, сухою, мов абрикоси, мовою з сильним бранденбурзьким акцентом. Він завалював мене цитатами з Ґете та Фіхте, і його глибокий басовитий голос гуркотів у вітряних закутках площі, мов удари торішнього грому. Жителі Юкатану, жителі Занзібару, жителі Вогняної Землі — врятуйте мене від цього сизого свинячого лушпиння! Довкола мене згромаджуються Північ, вкриті кригою фіорди, хребти з блакитними вершинами, безумні вогні, непристойні християнські співи, що котяться, мов лавина, від Етни до Егейського моря. Все замерзло, мов піна, розум ув’язнено й скуто морозом, і крізь тюки меланхолійного щебету долинає здушене булькання погризених вошами святих. Я — білий і загорнутий у шерсть, оповитий, сплутаний, знерухомлений, але в цьому немає моєї провини. Білий до самих кісток, однак із холодним лужним нутром, із вимащеними шафраном пальцями. Білий, еге ж, проте не брат науці, не католик у серці. Білий і нещадний, як чоловіки, що задовго до мого народження випливали з гирла Ельби. Мій погляд спрямовано на море, на небо, на те, що не осягнути розумом, і те, що віддалено близьке.
152