Саме цього ранку дорогою до пошти ми видали нашій книжці остаточний цензурний дозвіл. Ми розробили з Борисом нову літературну космогонію. Вона має стати новою Біблією — «Останньою книжкою». Усі, кому є що сказати, скажуть це тут — анонімно. Ми вичерпаємо до краплі всю нашу епоху. Після нас книжок більше не писатимуть — принаймні до наступного покоління. Дотепер ми копали у темряві, керуючись винятково інстинктом. Віднині ж матимемо посудину, яку наповнимо життєдайною вологою, бомбу, яка, коли ми її детонуємо, знищить увесь світ. Ми вкладемо у неї достатньо, щоб забезпечити письменників майбутнього усіма їхніми сюжетами, драмами, віршами, міфами та науками. Світ зможе живитися нею наступні тисячу років. Вона колосальна у своїй претензійності. Сама лише думка про неї ледь не розриває мене вщент.
Упродовж останніх ста років, а може, і більше, світ, наш світ умирав. І за це століття не знайшлося жодної достатньо божевільної людини, яка б наважилася запхати бомбу в дупу всьому творінню і висадити його в повітря. Світ розкладається, вмирає шматок за шматком. Проте він потребує coup de grâce[22], його необхідно розбити на друзки. Кожен із нас зазнав ушкоджень, а втім, ми носимо в собі всі континенти, моря і птахів, що літають в повітрі. Ми прагнемо покласти цьому край — еволюції світу, який помер, однак не був похований. Ми пливемо поверхнею часу, а все решта або вже потонуло, або тоне на наших очах чи потоне в майбутньому. Вона, ця Книжка, буде велетенською. У ній міститимуться цілі океани простору, де можна буде неквапливо прогулюватися, співати, танцювати, вилазити на кручі, купатися, виконувати сальто, вити, ґвалтувати, вбивати. Це буде собор, справжнісінький собор, у будівлі якого служитимуть усі, хто втратив свою ідентичність. Там провадитимуть панахиди, читатимуть молитви, сповідатимуться, співатимуть гімни, там буде плач та гомін, і пануватиме щось на кшталт вбивчої безтурботності; там будуть рожеві вікна, ґарґулії, служники й носії трун. Можна буде проїхатися на конях галопом між рядами. Можна буде битися головою об стіни — вони не похитнуться. Можна буде молитися будь-якою мовою на свій розсуд або згорнутися клубочком надворі й заснути. Він простоїть щонайменше тисячу років, цей собор, і більше таких не зводитимуть, адже будівельники помруть, а формулу буде втрачено. Ми підготуємо листівки й організуємо тури. Побудуємо довкола нього місто й заснуємо вільну комуну. Геніальність нам не знадобиться, бо вона померла. Ми потребуватимемо сильних рук, душ, які захочуть відмовитися від примар і вбратися у плоть…
Час летить швидко. Я стою на балконі в помешканні Тані. Внизу, у художній майстерні, розігрується драма. Драматург — хворий, і зверху його скальп має ще непристойніший вигляд. Його волосся зроблене з соломи. Його ідеї — солома. Дружина у нього теж солом’яна, хоча й досі трохи вогка. Увесь будинок — солом’яний. Отак я й стою на балконі, чекаючи, поки прийде Борис. Мою останню проблему — сніданок — вирішено. Я все спростив. Якщо з’являться нові турботи, я зможу носити їх у своєму рюкзаку разом із брудними речами. Я викидаю останні су. Навіщо мені гроші? Я — машина для письма. Закручено останній Гвинтик. Усе працює бездоганно. Між мною і машинкою жодного відчуження. Я сам — машина…
Вони ще не розповіли, у чому суть нової драми, але я й сам це відчуваю. Вони намагаються мене здихатися. А втім, я прийшов пообідати і прийшов навіть дещо раніше, ніж вони очікували. Я сказав їм, куди сісти і що робити. Я ввічливо запитав, чи моя присутність їм не заважатиме, хоча насправді мав на увазі — і їм це добре відомо — зовсім інше: чи не заважатимуть мені вони? Ні, блаженні таргани, ви мені не заважаєте. Ви мене живите. Я бачу, як близько ви сидите одне до одного, але знаю, що між вами — прірва. Ваша близькість — це близькість планет. А я — порожнеча між вами. Якщо я зникну, зникне й порожнеча, у якій ви плаваєте.
У Тані неприязний настрій, я це відчуваю. Її обурює, що мене сповнює щось, окрім неї. За градусом мого збудження вона розуміє, що абсолютно втратила для мене цінність. Вона розуміє, що цього вечора я прийшов не для того, аби її запліднити. Вона розуміє, що в мені потрохи зростає щось, що її знищить. Їй непросто це усвідомити, проте вона вже починає розуміти…
Натомість Сильвестр видається задоволенішим. Цього вечора за обіднім столом він її обійме. Навіть зараз він читає мій рукопис, готуючись розпалити моє еґо, протиставити моє еґо її.