Вітер здіймає сніг під ногами, дме, лоскоче, жалить, сніг лопоче, кружляє у вишині, сипле з неба, розбивається на друзки, розпорошується. Жодного сонця, жодного шуму припливу, жодного гуркоту хвиль. Холодний північний вітер впивається в тебе гострими стрілами, крижаний, злий, жадібний, він ранить і паралізує. Вулиці відводять убік свої скоцюрблені лікті; ховаються від найменшого позирку, від першого ж погляду. Накульгуючи, вони зникають крізь каналізаційні решітки, кружляють довкола церкви, зносять статуї, зрівнюють із землею монументи, викорчовують дерева, змушують траву задубіти, висмоктують аромати землі. Листя — сіре, немов цемент; листя, яке вже не заблищить від роси, хоч якою б вона була. Місяць більше не вкриє сріблом їхню збайдужілу гризоту. Пори року в’яло завмерли, дерева втрачають колір і чахнуть, вози сунуть слюдяними вибоїнами зі слизьким хлюпанням, що нагадує звуки арфи. Похмурий безхребетний Діжон мляво дрімає у порожнечі поміж біловерхих пагорбів. На нічних вулицях — жодної живої людини, окрім невпокоєних духів, що сунуть на південь до сапфірових копалень. А втім, я — на ногах, привид-блукалець, біла людина, нажахана холодною розсудливістю цієї геометрії бійні. Хто я? Що я тут роблю? Я застряг між холодних стін людської злоби, біла постать, що борсається, тонучи в замерзлому озері, а наді мною нависла гора черепів. Я оселився в холодних широтах, на крейдяних сходах, омитих фарбою кольору індиго. Темним коридорам землі мої кроки знайомі, вони відчувають чужу ногу, тріпотіння крил, важке дихання й тремтіння. Я чую, як висміюють і гризуть науку, як здираються нагору якісь постаті, як скрапує кажанячий слиз і дзвенить золотими картонними крилами; я чую, як зіштовхуються поїзди, як бряжчать ланцюги, як пихкає, похропує й сопе локомотив, випускаючи пару і сечу. Усе долинає до мене крізь прозорий туман із ароматом повторення, жовтими похміллями, з «от тобі й маєш» і щотекінами. У мертвому осерді, глибоко під Діжоном, глибоко під гіперборейськими краями стоїть бог Аякс, прив’язаний плечима до колеса млина, перемелюються оливки, зелена болотяна вода оживає жабами, що заходяться кваканням.
Від туману й снігу, холодних широт, надмірного навчання, синюватої кави, хліба без масла, супу й сочевиці, важких, перемішаних зі свининою бобів, несвіжого сиру, вогкого пайка, нікудишнього вина вся ця виправна колонія страждає від запорів. І саме тоді, коли в усіх кишки забилися лайном, замерзають туалетні труби. Лайно нагромаджується, мов мурашники; доводиться злазити з невеличкого п’єдесталу й залишати його на підлозі. Воно лежить там, замерзле на камінь, чекаючи відлиги. Щочетверга приходить горбун із невеличкою тачанкою, згрібає холодне скам’яніле лайно віником на совок, а тоді рушає далі, тягнучи за собою понівечену ногу. У коридорах повно туалетного паперу; він приклеюється до ніг, мов липка плівка для мух. Коли надворі теплішає, починає страшенно смердіти; запах можна відчути навіть у Вінчестері, за сорок миль звідси. Коли вранці стоїш над цією купою із зубною щіткою в руці, сморід такий, що можна знепритомніти. Ми стоїмо в червоних фланелевих сорочках, оточивши її колом і чекаючи на свою чергу, щоб сплюнути в дірку; це нагадує арію з опери Верді — хор із ковадлом у підтяжках та зі спринцівками. Вночі, коли несподівано припече, я мчу до приватного туалету мсьє ле Сансера, що розташований неподалік від центрального в’їзду. У моїх випорожненнях завжди багато крові. Його туалет також не змивається, проте там можна хоча б посидіти. Я залишаю йому невеличку купку на знак поваги.