Щоразу під кінець вечері до трапезної заходить порозважатися veilleur de nuit[153]. Це єдина людина в ліцеї, з якою я відчуваю певну спорідненість. Він — ніхто. Він ходить із ліхтарем і зв’язкою ключів. Ночами він вирушає на обхід, незворушний, мов машина. Коли починають роздавати залежачий сир, він завалюється в трапезну випити трохи вина. Він стоїть із простягнутою рукою, його волосся задубіле й схоже на дріт, мов у мастифа, його щоки рум’яні, а вуса блищать від снігу. Він бурмоче одне-два слова, і Квазімодо приносить йому пляшку. Після цього, міцно впираючись ногами в підлогу, він перехиляє голову й заливає в себе вино, повільно, випиваючи його одним довгим ковтком. У мене завжди виникає враження, ніби він заливає у своє нутро рубіни. Є щось таке в його рухах, від чого моє волосся стає дибки. Це виглядає майже так, ніби він п’є осад людського співчуття, ніби всю любов і співчуття на світі можна вихилити ось так, одним ковтком — немовби це все, що можна вичавити для себе з життя, день за днем. Вони перетворили його на щось трохи менше за кролика. У цій системі він не вартий навіть маринаду для оселедців. Він просто шматок живого гною. І йому це відомо. Коли, випивши вино, він озирається й усміхається до нас, здається, що світ розпадається на друзки. Це усмішка, перекинута над безоднею. На дні, мов багно, лежить увесь смердючий цивілізований світ, а над ним, мов міраж, ширяє тремтлива усмішка.
Саме ця усмішка вітала мене вночі, коли я повертався після своїх блукань. Пригадую, як однієї ночі, стоячи під дверима й чекаючи, доки старий завершить обхід, я відчув таке умиротворення, що був ладен чекати ось так вічно. Мені довелося провести там приблизно з пів години. Я спокійно й розслаблено роззирався, вбираючи в себе все довкола: мертве дерево навпроти школи з покрученими, схожими на мотузки гілками, будинки через дорогу, які вночі змінювали колір і які тепер значно більше вигиналися, звук поїзда, що мчав крізь безлюдні сибірські простори, огорожі, розфарбовані Утрілло, небо, глибокі вибоїни, які позалишали вози. Раптом, немов нізвідки, з’явилося двоє закоханих; щокілька ярдів вони зупинялися й обіймалися, а коли я вже не мав змоги стежити за ними очима, я й далі чув звуки їхніх кроків, чув, як вони різко спинялися, а тоді продовжували свою повільну переривчасту ходу. Я відчував, як вигиналися й осідали їхні тіла, коли вони притулялися до огорожі, чув, як скрипіло їхнє взуття, коли напружувалися в обіймах м’язи. Вони брели крізь місто звивистими вуличками до скляного каналу з чорною, мов вугілля, водою. У цьому було щось феноменальне. В усьому Діжоні не було більше таких, як вони.
Тим часом старий виконував свій обхід; до мене долинало бряжчання його ключів; поскрипування чобіт, рівна, автоматична хода. Зрештою, я почув, як він рушив до в’їзду, щоб відчинити велику браму, потворний портал із аркою, перед яким не було рову. Я чув, як він незграбно колупається в замку: руки — закляклі, розум — занімілий. Коли брама відчинилася, на вершечку каплиці над його головою я побачив блискучу корону сузір’я. Всі двері було зачинено, всі камери — на засувах. Книжки згорнуто. Низько зависла ніч, гостра, мов кинджал, п’яна, мов маніяк. Ось вона — безкінечність порожнечі. Над каплицею, неначе митра єпископа, низько зависло сузір’я — впродовж зимових місяців воно висіло отак щодня. Низьке та яскраве, немов вістря багатьох кинджалів, сліпуче сяйво чистої порожнечі. Старий провів мене до повороту. Тихо зачинилася брама. Бажаючи йому доброї ночі, я знову впіймав на мить його розпачливу безнадійну усмішку, схожу на зблиск метеора над краєм утраченого світу. І знову побачив, як він стоїть у трапезній, закинувши голову назад і вливаючи в себе потоки рубінів. Здавалося, що всередині нього поховане ціле Середземномор’я — плантації помаранчів, кипариси, крилаті статуї, дерев’яні храми, блакитне море, заціпенілі маски, містичні цифри, міфічні птахи, сапфірові небеса, орлята, сонячні бухти, сліпі барди, бородаті герої.
Усе це зникло. Потонуло під лавиною, що налетіла з Півночі. Поховане, мертве назавжди. Лише спогад. Божевільна надія.
На якусь мить я затримуюся на дорозі. Загорнена в саван, вкрита завісою, невимовно жахлива, чіпка порожнеча всього. Потому швидко рушаю кам’янистою стежкою вздовж стіни, минаю арки й колони, залізні сходи, переходжу з одного подвір’я на інше. Все надійно зачинено. Зачинено на зиму. Я знаходжу склепінчасту галерею, що веде до гуртожитку. Із закіптявілих, вкритих памороззю вікон на сходи падає хворобливе світло. Всюди лущиться фарба. Розвалюється кам’яна кладка, скриплять поручні; крізь плитняк просочується вогкий піт, утворюючи бліду розмиту ауру, пронизану на вершечку сходів слабким червоним світлом. Я здираюся останнім сходовим майданчиком башти, спітнілий і нажаханий. У цілковитій темряві навпомацки пробираюся занедбаним коридором, усі кімнати — порожні, зачинені, потрохи вкриваються пліснявою. Моя рука ковзає вздовж стіни в пошуках щілини замка. Щойно я стискаю дверну ручку, мене охоплює паніка. Завжди чиясь рука чіпляється за комір, готова відсмикнути мене назад. Опинившись усередині, я зачиняю двері на засув. Це — диво, яке мені вдається провернути щоночі, диво, яке полягає в тому, щоб потрапити всередину так, аби тебе не задушили й не зарубали сокирою. Я чую, як гасають коридором щурі, гризучи товсті крокви в мене над головою. Світло зблискує, ніби сірка, і я вловлюю солодкавий нудотний сморід кімнати, яку ніколи не провітрюють. У кутку стоїть ящик для вугілля, саме там, де я його й залишив. Вогонь згас. Тиша така напнута, що для мене вона звучить як Ніагарський водоспад.