Я сам-один, охоплений жахливим порожнім жаданням та страхом. Для роздумів маю цілу кімнату. Тут немає нічого, окрім мене й моїх думок, моїх страхів. Можу вигадувати найхимерніші речі, можу танцювати, плюватися, корчити гримаси, лаятися, вити — ніхто й ніколи про це не дізнається, ніхто цього навіть не почує. Однієї думки про таку абсолютну самотність достатньо, щоб довести мене до божевілля. Це немов нове народження. Всі зв’язки відрізано. Ти — відокремлений від усіх, голий, самотній. Блаженство й агонія водночас. Час — у твоїх руках. Кожна секунда навалюється на тебе, немов гора. Ти потопаєш у ньому. Пустелі, моря, озера, океани. Час неугавно рубає, мов тесак. Небуття. Світ. Я і не-я. Умага-румума. Всьому має бути дане ім’я. Все потрібно вивчити, перевірити, пережити на власному досвіді. Faites comme chez vous, chéri[154].
Тиша спадає вулканічними потоками. Десь там, посеред безплідних пагорбів, прямуючи до великих металургійних регіонів, локомотиви тягнуть свої комерційні вантажі. Вони мчать над пластами сталі й заліза, над землею, засіяною шлаком, золою та багряною рудою. У товарних вагонах: бурі водорості, з’єднувальні рельсові накладки, залізний прокат, примости, прути, обшивки та листи, клеєні бруси, гарячекатані рихви, шплінти, мортирні лафети та руда Жореса. Колеса вісімдесятиміліметрові або й більші. Повз розкішні зразки англо-нормандської архітектури, повз перехожих і педерастів, мартенівські печі, бесемерівські конвертори, динамо-машини та трансформатори, чавунні виливки й сталеві злитки. Публіка загалом, перехожі і педерасти, золоті рибки й пальми зі скловолокна, осли, що тихо схлипують, — усі вільно циркулюють прокладеними в шаховому порядку провулками. Лавандове око на площі Дю-Брезіль.
Спалахами пригадуються жінки, яких я знав. Немов ланцюг, який я викував зі свого нещастя. Одна веде до іншої. Страх жити окремо, бути народженим. Двері лона — завжди на засуві. Жах і жадання. Глибоко в крові — притягальна сила Раю. Позамежжя. Завжди оте позамежжя. Мабуть, почалося це все ще з пупка. Вони перерізають пуповину, ляскають тебе по дупі, і — presto![155] — ти вже на світі, ти пливеш, ти — корабель без керма. Дивишся на зорі, а тоді — на свій пуп. У тебе всюди виростають очі: під пахвами, між губ, у коренях волосся, на підошвах. Далеке стає близьким, близьке стає далеким. Внутрішньо-зовнішній невпинний потік, зміна шкіри, вивертання навиворіт. Ти пливеш так рік за роком, доки не опиняєшся в мертвому осерді, і там ти поволі гниєш, повільно розпадаєшся на частини, знову розсіюєшся. Залишається тільки твоє ім’я.
Була вже весна, коли мені вдалося втекти з виправної колонії, і то лише тому, що мені поталанило. Одного дня я отримав телеграму від Карла, який сповіщав, що «там нагорі» з’явилася вакансія; він сказав, що надішле мені гроші на квиток, якщо я зголошуся пристати на його пропозицію. Я одразу ж йому відповів, і щойно отримав гроші, помчав на вокзал. Ані мсьє Провізеру, ані комусь іншому я не сказав ні слова. Як то кажуть, пішов по-англійськи.
Я одразу подався до будинку під номером 1 bis[156], то був готель, у якому мешкав Карл. Двері він відчинив повністю голим. У нього був вихідний, і в ліжку, як завжди, лежала якась пизда. «Не зважай на неї, — мовив він, — вона спить. Якщо хочеш перепихнутися, можеш нею скористатися. Вона непогана». Карл відкинув ковдру, щоб показати мені, яка вона з себе. Однак тоді я й не думав про трах. Я був занадто схвильований. Почувався людиною, яка щойно втекла з в’язниці. Мені просто хотілося все бачити й чути. Дорога від вокзалу видалася мені довгим сном. Я почувався так, немов був відсутній кілька років.