Я зрозумів, що знову повернувся до Парижа, лише коли сів і ретельно оглянув кімнату. Без сумніву, це була кімната Карла. Суміш клітки для білки та сральника. Його портативна друкарська машинка ледь поміщалася на столі. Так було завжди, і неважливо, чи була з ним якась пизда, чи ні. На томику «Фауста» із золотим обрізом завжди лежав розгорнутий словник, а поряд — кисет із тютюном, берет, пляшка vin rouge[157], листи, рукописи, старі газети, акварелі, чайник, брудні шкарпетки, зубочистки, фармацевтична сіль, презервативи тощо. В bidet плавали апельсинові шкірки й залишки сендвіча з шинкою.
— У шафі є їжа, — сказав він. — Пригощайся! Я саме збирався зробити собі ін’єкцію.
Я знайшов сендвіч, про який він говорив, і надкушений шматок сиру. Поки, всівшись на краєчку ліжка, він колов собі аргірол, я зжер сендвіч із сиром, запивши все кількома ковтками вина.
— Мені сподобався той твій лист про Ґете, — мовив він, витираючи хуй брудними кальсонами. — Зараз покажу тобі мою відповідь — я хочу використати її у своїй книжці. Твоя проблема в тому, що ти не німець. Щоб зрозуміти Ґете, треба бути німцем. От лайно, та не збираюся я тобі це зараз пояснювати. Я все виклав у своїй книжці… До речі, в мене з’явилася нова пизда — не ця; ця — дещо недоумкувата. Принаймні вона ще була в мене кілька днів. Тепер я вже не впевнений, чи вона повернеться. Вона жила тут зі мною увесь час, поки тебе не було. Нещодавно приперлися її батьки й забрали її звідси. Сказали, що їй лише п’ятнадцять. Можеш у це повірити? До того ж вони мене до всирачки налякали…
Я почав сміятися. Карлу завжди таланило вляпатися у щось подібне.
— Чого ти смієшся? — запитав він. — Мене можуть за це посадити. На щастя, вона не залетіла. І це доволі кумедно, адже вона ніколи надто не пильнувалася. Знаєш, що мене врятувало? Принаймні я так думаю. «Фауст». Ага! Її старий помітив його в мене на столі. Він поцікавився, чи я розумію німецьку. Слово за слово, і не встиг я отямитися, як він вже розглядав мої книжки. На щастя, в мене також лежав розгорнутий томик Шекспіра. Це його збіса вразило. Він сказав, що, вочевидь, я — серйозна людина.
— А що з дівкою, що сказала вона?
— Та вона до смерті налякалася. Розумієш, у неї був наручний годинник, коли вона сюди вселилася; через хвилювання ми ніяк не могли його знайти, а її матір затялася, щоб я повернув годинника, інакше вона викличе поліцію. Отак тут усе й відбувається. Я перевернув кімнату догори дриґом, але так і не знайшов того клятого годинника. Матір просто оскаженіла. До речі, попри все, вона мені сподобалася. Вона була навіть вродливішою за доньку. Ось, покажу тобі листа, якого почав їй писати. Я в неї закохався…
— У матір?
— Звісно. Чому б ні? Якби я спершу побачив матір, то на доньку навіть і не глянув би. Звідки мені було знати, що їй лише п’ятнадцять? Ти ж не питаєш у пизди, скільки їй років, перед тим як із нею перепихнутись, правда ж?
— Джо, це справді смішно. Ти ж мені не триндиш?
— Нащо мені тобі триндіти? Ось, поглянь на це! — І він показує мені акварелі, які намалювала дівчина, — гарні маленькі картини: ніж і буханка хліба, стіл і чайник, всі об’єкти пнуться догори. — Вона в мене закохалася, — каже він. — Була мов дитина. Мені доводилося нагадувати їй чистити зуби й радити, як одягати капелюха. Ось, поглянь на ці льодяники! Я щодня купував їй кілька льодяників — вони їй подобалися.
— І що вона зробила, коли прийшли батьки? Вчинила скандал?
— Трохи поплакала та й по всьому. А що вона могла зробити? Вона ж неповнолітня… Я мусив пообіцяти, що більше ніколи з нею не зустрічатимуся й ніколи їй не писатиму. Але тепер мені цікаво інше — чи втримається вона? Вона прийшла сюди незайманою. Цікаво, скільки вона витримає без траху? Доки вона була тут, їй завжди було мало. Я ледь не всох.
Тепер дівчина, що була в ліжку, уже прокинулася і сонно терла очі. Вона також здалася мені доволі юною. Непогана на вигляд, проте дурна, мов коза. Одразу поцікавилася, про що ми говоримо.
— Вона живе тут, у готелі, — сказав Карл. — На третьому поверсі. Хочеш піти до її кімнати? Я про все домовлюся.