Я не знав, чи й справді хочу, однак коли побачив, як вони з Карлом знову взялися за пестощі, то вирішив, що таки хочу. Спершу я запитав її, чи вона не надто втомлена. Безглузде запитання. Хвойда ніколи не буває занадто втомлена, щоб розсунути ноги. Деякі можуть навіть заснути, доки ти їх дереш. У будь-якому разі ми домовилися піти до неї. Так мені не доведеться платити раігопу за ніч.
Уранці я винайняв кімнату, вікна якої виходили на невеличкий парк, де завжди обідали люди-сендвічі. Опівдні я завітав до Карла, щоб разом поснідати. Поки мене не було, у них з Ван Норденом з’явилася нова звичка — щодня снідати в «Куполь».
— Чому в «Куполь»? — поцікавився я.
— Чому в «Куполь»? — перепитав Карл. — Тому що в «Куполь» будь-якої години подають вівсянку, а від вівсянки можна нормально просратися.
— Ага, зрозумів, — відказав я.
Тож усе повернулося на круги своя. Втрьох ми ходили на роботу й разом поверталися додому. Дріб’язкові розбіжності, незначне суперництво. Ван Норден і досі надокучав розмовами про своїх пизд і про те, що йому потрібно вимити бруд зі свого нутра. Хіба що тепер він знайшов нову розвагу. Він виявив, що набагато простіше мастурбувати. Я був просто вражений, коли він мені про це розповів. Мені й на думку не спадало, що такий, як він, може задовольнити себе дрочінням. А ще більше я здивувався, коли Ван Норден розказав, як саме він це робить. За його словами, він винайшов новий «трюк». «Береш яблуко, — каже він, — і вирізаєш серцевину. Тоді намащуєш всередині яким-небудь прохолодним кремом, таким, щоб одразу не розтанув. Спробуй якось! Спершу тобі взагалі дах зірве. В будь-якому разі це дешево, і не потрібно витрачати багато часу».
— До речі, — каже він, змінюючи тему, — той твій друг, Філлмор, потрапив до лікарні. Думаю, він збожеволів. В будь-якому разі так сказала його дівчина. Поки тебе тут не було, він, знаєш, почав зустрічатися з француженкою. Вони страшенно сварилися. Вона така велика, здорова сука, трохи дика. Я б не проти з нею переспати, але боюся, що вона видряпає мені очі. Він завжди ходив із подряпинами на руках та обличчі. У неї також іноді були синці — принаймні раніше. Ти ж знаєш, які вони, ці французькі пизди, — коли закохаються, втрачають глузд.
Вочевидь, тут багато всього трапилося, поки мене не було. Мені було шкода чути таке про Філлмора. Чорт забирай, він добре до мене ставився. Попрощавшись із Ван Норденом, я одразу стрибнув у автобус і поїхав до лікарні.
Мабуть, там іще не вирішили, чи він остаточно з’їхав з глузду, чи ні, оскільки я знайшов його на верхньому поверсі у приватній палаті, де він насолоджувався всіма привілеями звичайного пацієнта. Коли я приїхав, він щойно повернувся з душу. Побачивши мене, Філлмор розплакався. «Всьому кінець, — одразу ж мовив він. — Вони кажуть, що я — божевільний, і можливо, у мене ще й сифіліс. Кажуть, що в мене манія величі». Він упав на ліжко й почав тихо схлипувати. Через якийсь час підвів голову й усміхнувся — мов пташка, яка щойно прокинулася. «Навіщо вони поселили мене в таку дорогу палату? — запитав він. — Чому не переведуть до загальної або в дурку? Я не маю змоги винаймати таку палату. У мене лишилося всього п’ятсот доларів».
— Саме тому тебе тут і тримають, — сказав я. — Щойно в тебе закінчаться гроші, тебе швиденько переведуть. Не переймайся.
Мабуть, мої слова справили на нього неабияке враження, адже не встиг я договорити, як він простягнув мені свій годинник і ланцюжок, гаманець, значок студентського братства тощо. «Збережи їх, — мовив він. — Ці падлюки обберуть мене до нитки». А тоді несподівано розсміявся таким дивним, безрадісним сміхом, почувши який одразу починаєш вірити, що людина не при своєму розумі, навіть якщо насправді це не так. «Знаю, ти подумаєш, що я божевільний, — сказав він, — але я хочу спокутати свою провину. Я хочу одружитися. Розумієш, я не знав, що в мене трипер. Я заразив її трипером, а потім вона ще й залетіла. Я сказав лікарю, що мені байдуже, що зі мною станеться, але я хочу, щоб спершу він дозволив мені одружитися. А він усе вмовляє мене зачекати, доки мій стан покращиться, — проте я знаю, що краще вже не стане. Це кінець».
Почувши від нього таке, я не зміг стримати сміх. Я не міг зрозуміти, що з ним трапилося. Так чи інакше, мені довелося пообіцяти, що побачуся з його дівчиною й усе їй поясню. Він хотів, аби я приглянув за нею, аби її втішив. Сказав, що може мені довіряти й таке інше. Щоб заспокоїти його, я з усім погоджувався. Як на мене, він не був схожим на божевільного — радше на загнаного в кут. Типова для англосаксонців криза. Моральні принципи, що вирвалися з-під контролю. Мені було досить цікаво побачити цю дівчину, щоб довідатися про все з перших вуст.