Я відшукав її наступного дня. Вона мешкала в Латинському кварталі. Щойно вона зрозуміла, хто я, — стала надзвичайно привітною. Сказала, що її звати Жинетт. Доволі дебела, з широкими кістками, здорова, сільської зовнішності, з напівзогнилим переднім зубом. Вона пашіла життям, і в її очах палав божевільний вогник. Одразу ж почала рюмсати. Згодом, зрозумівши, що я давній друг її Жо-Жо, як вона його називала, Жинетт збігала вниз і принесла кілька пляшок білого вина. Я мусив залишитися й пообідати з нею — на цьому вона наполягла. Трохи випивши, вона то спалахувала веселістю, то робилася сентиментальною. Мені не довелося ставити їй запитань — вона не вмовкала, мов механізм із автоматичним заводом. Найбільше її непокоїло те, чи зможе він і далі працювати, коли повернеться з лікарні? Вона сказала, що її батьки доволі заможні, проте вони були незадоволені нею. Їм не подобалися її дикі витівки. Зокрема їм не подобався Філлмор — у нього були кепські манери, і він був американцем. Вона благала запевнити її, що він знову повернеться на свою посаду, що я одразу й зробив, ні хвилини не вагаючись. Тоді вона почала допитуватися, чи можна вірити його словам — що він із нею одружиться. Адже тепер, коли у неї в утробі дитина, а на додачу ще й трипер, їй навряд чи вдасться знайти когось іншого — в будь-якому разі про французів можна забути. Я ж це й сам розумію, хіба ні? Звісно, запевнив її я. Мені все було ясно як білий день, окрім одного — як, заради Бога, Філлмор узагалі міг на неї запасти. Хай там як, зараз було не до цього. Зараз я мусив її втішити, тож понарозповідав їй купу нісенітниць, сказав, що все буде добре, що я хреститиму їхню дитину і таке інше. Раптом мені видалося дивним, що вона взагалі вирішила народити цю дитину, особливо зважаючи на те, що та цілком імовірно народиться сліпою. Я повідомив їй це якомога тактовніше. «Це неважливо, — відказала вона. — Я хочу від нього дитину».
— Навіть якщо вона народиться сліпою? — перепитав я.
— Mon Dieu, ne dites pas ça![158] — застогнала вона. — Ne dites pas ça!
Однак я відчував, що був зобов’язаний її попередити. Її охопила істерика, вона завила, неначе морж, і налила собі ще вина. За кілька хвилин вона вже нестримно реготала. Її розсмішили спогади про те, як вони змагалися в ліжку. «Йому подобалися наші бійки, — сказала вона. — Він був справжнім звіром».
Коли ми сіли до столу, до кімнати увійшла її приятелька — маленька курвочка, яка жила в кінці коридору. Жинетт негайно попросила мене сходити вниз і принести ще трохи вина. Коли я повернувся, було очевидно, що між ними відбулася конфіденційна розмова. Її подруга Іветт працювала на поліцію. Наскільки я зрозумів, була кимось на кшталт інформатора. Принаймні вона намагалася змусити мене в це повірити. Однак було ясно як день, що вона просто хвойдочка. Проте вона була одержима поліцією та їхньою роботою. Під час обіду вони вмовляли мене піти з ними на bal musette[159]. Вони хотіли розважитися — поки Жо-Жо лежав у лікарні, Жинетт почувалася вкрай самотньою. Я сказав, що мушу йти на роботу, однак, коли матиму вільний вечір, то поведу їх куди-небудь. Я також натякнув їм, що не маю на них грошей. Жинетт, приголомшена моїми словами, вдала, що такі речі для неї взагалі не мають жодного значення. І щоб продемонструвати, яка з неї чудова дівчина, запропонувала відвезти мене на роботу на таксі. Вона робила це через те, що я був другом Жо-Жо. А отже, і її другом. «До того ж, — подумав я собі, — якщо з твоїм Жо-Жо щось не складеться, ти негайно примчиш до мене. От тоді й побачиш, який із мене товариш!» Я був із нею ласкавий, мов кіт. Власне, коли вони підвезли мене до редакції, я навіть дозволив їм пригостити мене наостанок ще одним перно. Іветт поцікавилася, чи не може вона зайти до мене, коли я повернуся з роботи. За її словами, вона хотіла б багато чого мені розповісти, звісно ж, конфіденційно. Однак мені вдалося відмовитися, не образивши її. На жаль, усе ж таки довелося повідомити їй свою адресу.
Я кажу «на жаль». Насправді ж, обдумуючи все це зараз, я навіть радий, що вчинив саме так. Адже наступного дня все й почалося. Я не встиг ще й вилізти з ліжка, як вони обидві постукали в мої двері. Жо-Жо перевели з лікарні — його помістили в маленький château[160] в передмісті, за кілька миль від Парижа. Вони називали це — château. Пристойне слово, аби не казати «дурка». Вони вимагали, щоб я негайно одягнувся й поїхав туди разом з ними. Їх охопила паніка.
Можливо, я б і поїхав — однак не припускав навіть думки, щоб вирушати туди разом із ними. Я попросив їх зачекати внизу, доки я одягнуся, сподіваючись, що за цей час вигадаю яку-небудь відмовку. Проте вони не захотіли виходити з кімнати. Вони сіли й почали спостерігати, як я вмиваюся та одягаюся, немовби бачили таке щодня. Посеред зборів раптом з’явився Карл. Я швидко пояснив йому ситуацію англійською, і тоді ми вигадали, ніби на мене чекає важлива робота. Однак, аби трохи підсолодити пілюлю, дістали вино й почали розважати їх, показуючи книжку з непристойними малюнками. Іветт одразу ж втратила будь-яке бажання їхати до château. Вони з Карлом пречудово порозумілися. Коли настав час вирушати, Карл зголосився поїхати до château разом із ними. Він вважав, що буде весело подивитися на Філлмора, який походжає туди-сюди серед купи психів. А ще він захотів побачити божевільню. Тож вони й поїхали, дещо захмелілі і з пречудовим настроєм.