Якби після виписки з лікарні Філлмор повернувся в Париж, можливо, я б і попередив його щодо Жинетт. Поки він перебував під наглядом, мені здавалося, що отруювати йому мозок наклепами Іветт — не найкраща ідея. Однак, вийшовши з château, він одразу поїхав до батьків Жинетт. Там його таки вмовили прилюдно з нею заручитися, хоч сам він цього аж ніяк не хотів. Оголошення про весілля надрукували в місцевих газетах, а для друзів родини влаштували невеликий бенкет. Філлмор скористався цією ситуацією й почав вдаватися до найрізноманітніших витівок. І хоча він прекрасно тямив, що робить, однак прикидався, ніби й досі трохи слабий на голову. Наприклад, він позичав у тестя автомобіль і розсікав околицями сам-самісінький; якщо натрапляв на приємне містечко, то залишався там і досхочу розважався, аж поки по нього не приїжджала Жинетт. Іноді вони з тестем їздили разом, — нібито на рибалку, — і від них кілька днів не було жодної звістки. Він став надзвичайно примхливим і вимогливим. Думаю, він вирішив дістати від свого становища максимум задоволення.
Коли Філлмор повернувся з Жинетт до Парижа, то мав цілком новий гардероб і повні кишені грошей. Він був веселий, здоровий на вигляд і мав чудову засмагу. Як на мене, він був свіжим, мов ягода. Але щойно ми здихалися Жинетт, він розповів, як усе насправді. Він втратив роботу й витратив майже всі свої гроші. Приблизно через місяць вони мали одружитися. Наразі грошима їх забезпечували її батьки.
— Щойно я потраплю до їхніх пазурів, — сказав він, — то стану для них звичайним рабом. Її батько думає відкрити для мене канцелярську крамницю. Жинетт спілкуватиметься з покупцями, заправлятиме грошима тощо, тоді як я сидітиму в задній кімнаті й писатиму — чи робитиму щось схоже. Можеш собі уявити, що я до кінця життя просиджу в підсобці в канцелярській крамниці? Жинетт вважає, що це прекрасна ідея. Їй подобається мати справу з грошима. Однак я ліпше повернуся в château, ніж погоджуся на таке.
Тим часом він, звісно ж, вдавав, що у них усе як по маслу. Я спробував переконати його повернутися до Америки, але Філлмор не хотів цього навіть чути. Він сказав, що зграї безграмотних селюків не вдасться вигнати його з Франції. Він подумував про те, щоб зникнути кудись на якийсь час, а тоді винайняти квартиру на околиці міста, де він навряд чи колись із нею зустрінеться. Але ми одразу ж вирішили, що це неможливо: у Франції не вийде сховатися так, як в Америці.
— Можеш на якийсь час переїхати до Бельгії, — запропонував я.
— Але чим я зароблятиму на життя? — одразу запитав він. — У цих клятих країнах неможливо знайти роботу.
— То чому б тобі не одружитися з нею, а тоді не розлучитися? — поцікавився я.
— А тим часом вона народить дитину. Хто тоді піклуватиметься про дитя, га?
— Звідки ти знаєш, що в неї взагалі буде дитина? — запитав я, вирішивши, що настав час розкрити карти.
— Звідки я знаю? — перепитав він. Схоже, він не розумів, до чого я веду.
Я коротко переказав йому розповідь Іветт. Він ошелешено мене слухав. Зрештою перебив.
— Не варто в це вдаватися, — сказав Філлмор. — Я знаю, що в неї буде дитина. Я чув, як вона там штовхається. Іветт — паскудна хвойда. Розумієш, я не хотів тобі про це казати, але до того, як потрапити в лікарню, я також трохи мутив з Іветт і підкидав їй грошенят. Коли ж настала криза, я більше не міг цього робити. Я подумав, що достатньо зробив для них обох… Тому вирішив спершу попіклуватися про себе. Через це Іветт розізлилася. Вона сказала Жинетт, що помститься мені… Ні, хоч я й хотів би, щоб її слова виявилися правдою. Тоді мені було б легше з цього всього виплутатися. Однак зараз я у пастці. Я пообіцяв одружитися з Жинетт і тепер мушу це зробити. Не знаю, що трапиться зі мною потім. Вони тримають мене за яйця.
Оскільки вони поселилися в тому самому готелі, що й я, то я так чи інакше мусив частенько з ними бачитися. Майже щодня ми вечеряли разом, чому, звісно ж, передували кілька чарок перно. Впродовж усієї вечері вони гучно сварилися. Я почувався ні в сих ні в тих, адже іноді мені доводилося ставати на його бік, а іноді навпаки. Наприклад, однієї неділі ми перемістилися після обіду в кафе на розі бульвару Едґара Кіне. Цього разу все складалося навдивовижу добре. Ми сиділи за столиком усередині, одне біля одного, спиною до дзеркала. Мабуть, у Жинетт трапився напад пристрасті чи щось таке, бо вона раптом стала сентиментальною й почала пригортати й цілувати його на очах у всіх, як це притаманно французам. Вони саме припинили обійматися, коли Філлмор сказав щось про її батьків, що вона потрактувала як образу. Її щоки одразу ж спалахнули від гніву. Ми спробували її заспокоїти, говорячи, що вона неправильно зрозуміла його слова, аж раптом Філлмор щось пошепки сказав мені англійською — щось на кшталт того, що нам потрібно її улестити. Цього виявилося достатньо, щоб вона цілком втратила над собою контроль. Вона сказала, що ми з неї глузуємо. Я відповів їй, можливо, трохи зарізко, через що вона роздратувалася ще більше, а тоді спробував вставити слово Філлмор. «Ти — надто запальна», — мовив він і хотів погладити її по щоці. Але вона подумала, що він підняв руку, аби дати їй ляпаса, і з тріском заїхала йому своєю великою селянською рукою по щелепі. Якусь мить він не міг оговтатися. Він не очікував такого удару, і до того ж йому було боляче. Я побачив, як його обличчя зблідло, а наступної секунди він підвівся й так приклався до неї долонею, що Жинетт ледь не звалилася на підлогу. «Ось!