Це навчить тебе, як поводитися!» — сказав він своєю ламаною французькою. На мить запала мертва тиша. А тоді, немов буря, що налетіла нізвідки, вона схопила бокал з-під коньяку і щосили пожбурила його у Філлмора. Келих розбився об дзеркало за нами. Філлмор уже схопив її за руку, однак вільною рукою вона дотягнулася до чашки для кави й розбила її об підлогу. Вона звивалася, мов навіжена. Ми робили все, що могли, аби її втримати. Тим часом, звісно ж, прибіг patron і наказав нам вимітатися. «Гольтіпаки!» — обізвав він нас. «Так, гольтіпаки! Саме так! — закричала Жинетт. — Паскудні іноземці! Горлорізи! Бандити! Б'ють вагітну жінку!» На нас звідусіль кидали ненависні погляди. Бідолашна француженка з двома американськими горлорізами. Бандитами. Я думав, як би нам забратися звідти без бійки. Філлмор тепер мовчав, мов молюск. Жинетт попрямувала до дверей, залишаючи нас «веселитися». Вийшовши надвір, вона розвернулася, показала кулак і закричала: «Я тобі цього не пробачу, скотино! Ось побачиш! Жоден іноземець не сміє так поводитися з чесною француженкою! О, ні! Тільки не так!»
Почувши таке, patron, із яким уже розплатилися за напої та розбите скло, відчув, що просто зобов'язаний виказати хоробрість перед такою прекрасною представницею французьких матерів, як Жинетт, і тому без зайвих слів плюнув нам під ноги й виставив нас за двері. «Щоб ви всрались, паскудні гольтіпаки!» — сказав він, або якусь схожу французьку люб'язність.
Опинившись на вулиці й пересвідчившись, що ніхто нічого не жбурляє нам услід, я побачив і кумедний бік цієї справи. Було б чудово, подумав я собі, якби все це детально розглянули в суді. Все! Разом з історійками Іветт на десерт. Зрештою, французи мають почуття гумору.
Можливо, почувши цю історію з уст Філлмора, суддя звільнив би його від зобов'язання одружитися.
Тим часом Жинетт стояла на іншому боці вулиці, вимахувала кулаком і волала на все горло. Люди зупинялися, щоб послухати, щоб пристати на чийсь бік, як буває під час вуличних сварок. Філлмор не знав, що йому робити: забиратися геть чи підійти до неї і спробувати її заспокоїти. Він стояв посеред вулиці, розпростерши руки й намагаючись вставити хоч слово. А Жинетт і досі горлопанила: Gangster! Brute! Ти verras, salaud![161] — та інші лестощі. Врешті-решт Філлмор рушив до неї, але вона, мабуть, подумала, що він збирається ще раз добряче їй вгріти, і підтюпцем побігла вулицею. Філлмор повернувся до мене: «Ну що ж, ходімо тихенько за нею». Ми рушили, а за нами подався нечисленний натовп роззяв. Час від часу вона оберталася й погрожувала нам кулаком. Ми не намагалися її наздогнати, просто неквапливо йшли слідом, щоб побачити, що вона робитиме. Зрештою вона сповільнила крок, і ми перейшли на інший бік вулиці. Вона втихомирилася. Ми й далі йшли за нею, потрохи її наздоганяючи. Тепер за нами плелося не більше десятка людей — решта втратила інтерес. Коли ми майже дійшли до рогу, вона раптом зупинилася і стала чекати, поки ми наблизимося. «Я сам із нею поговорю, — мовив Філлмор. — Я знаю, як треба з нею розмовляти».