Коли ми до неї підійшли, по її обличчю текли сльози. Особисто я не знав, чого від неї очікувати. Тож був дещо здивований, коли Філлмор підступив до неї й ображено промовив: «Хіба можна таке робити? Навіщо ти так поводилася?» Після чого вона обійняла його й почала рюмсати, мов дитина, називаючи його своїм маленьким тим і своїм маленьким сим. Тоді повернулася до мене з благанням в очах: «Ти ж бачив, як він мене вдарив. Невже так поводяться з жінкою?» Я саме хотів відповісти «так», але Філлмор узяв її за руку й повів геть. «Досить уже, — сказав він. — Почнеш знову, і я заліплю тобі просто тут, посеред вулиці».
Я вже подумав, що зараз усе повториться. Її очі спалахнули вогнем. Але, вочевидь, вона також дещо перелякалася, бо вогонь швидко згас. Однак, коли ми зайшли в кафе, вона тихо й заразом похмуро промовила, щоб він і не сподівався, що все це швидко забудеться; пізніше він ще своє отримає… можливо, сьогодні вночі.
І звісно ж, свого слова вона дотримала. Побачивши Філлмора наступного дня, я зауважив, що обличчя й руки в нього подерті. Схоже, вона дочекалася, доки він вкладеться спати, а тоді без зайвих слів підійшла до шафи й, виваливши всі його речі на підлогу, почала рвати їх на шматки одну за одною. Оскільки таке вже траплялося й раніше, і потім вона завжди все сама зашивала, він не надто протестував. Це розлютило її ще більше. Вона хотіла вп’ястися в нього нігтями, і вона це таки зробила, принаймні наскільки їй стало сили. Оскільки вона була вагітною, то мала над ним певну перевагу.
Бідолашний Філлмор! Це було вже не смішно. Вона нагнала на нього справжнього жаху. Якщо він погрожував утекти, вона відповідала погрозою його вбити. І говорила це так, наче й справді була готовою це зробити. «Якщо ти повернешся в Америку, — казала вона, — я попливу за тобою! Тобі від мене не втекти. Француженки завжди знайдуть спосіб помститися». А наступної миті вона вже вмовляла його бути розсудливим, бути sage[162]тощо. Вони так добре заживуть, коли матимуть канцелярську крамницю. Йому взагалі не доведеться нічого робити. Вона піклуватиметься про все сама. Він зможе просто сидіти в задній кімнаті й писати або робити що йому заманеться.
Так тривало без особливих змін приблизно впродовж кількох тижнів. Я уникав їх як тільки міг, бо мене вже нудило від цих взаємин, і вони обоє викликали в мене огиду. Аж якось однієї гарної літньої днини, проходячи повз «Креді Ліоне», я побачив, як сходами спускається не хто інший, як Філлмор. Я тепло з ним привітався, відчуваючи певну провину через те, що так довго ухилявся від зустрічей. З неабиякою цікавістю я запитав, як йому ведеться. Він відповів доволі туманно, з ноткою відчаю в голосі.
— Вона щойно дозволила мені сходити в банк, — незвичним, зламаним, пригніченим голосом мовив Філлмор. — У мене — пів години, не більше. Вона за мною стежить.
І він схопив мене за руку, немов бажаючи якомога швидше забратися геть.
Ми рушили в напрямку Рю-де-Ріволі. День видався просто чудовим, теплим, ясним, сонячним — одним із тих, коли Париж розквітає в усій красі. Віяв легкий приємний вітерець, якого було якраз достатньо, щоб перебити запах затхлості, що засів у ніздрях. Філлмор був без капелюха. Ззовні він видавався еталоном здоров’я — скидався на пересічного американського туриста, який вештається без діла містом, побрязкуючи грошима в кишенях.
— Я вже й не знаю, що мені робити, — тихо проказав він. — Ти маєш мені якось допомогти. Я — безпорадний. Повністю втратив контроль над своїм життям. Якби я міг хоча б на якийсь час її позбутися, можливо, я б і прийшов до тями. Але вона не зводить з мене очей. Вона лише дозволила мені збігати в банк, бо потрібно було зняти гроші. Я трохи з тобою прогуляюся, а тоді мушу поспішати назад — вона чекає мене на обід.
Я мовчки його слухав, думаючи про те, що йому й справді потрібна людина, яка витягнула б його з діри, до якої він потрапив. Він геть знітився, в ньому не лишилося й краплини мужності. Він нагадував дитину — дитину, яку щодня лупцюють і яка вже не знає, як їй поводитися, окрім як зіщулюватися та здригатися. Коли ми зайшли під колонаду на Рю-де-Ріволі, він почав велемовно поливати брудом Францію. Французи йому остогидли. «Колись я був від них у захваті, — казав він, — але це все виявилося літературою. Тепер я їх пізнав… Я знаю, які вони насправді. Вони жорстокі й меркантильні. Спершу здається, що все чудово, тому що ти почуваєшся вільним. Але згодом це приїдається. Під сподом тут усе мертве: немає почуттів, немає співчуття, немає товариськості. Вони всі страшенно самозакохані. Найегоїстичніший народ на землі! Вони думають лише про одне — гроші, гроші, гроші. І всі такі збіса поважні, такі буржуазні! Ось що мене найбільше бісить. Коли я бачу, як вона зашиває мої сорочки, я готовий її чимось прибити. Повсякчас щось латає. Повсякчас економить. Faut faire des économies![163] Цілими днями тільки це від неї й чую. Таке чуєш скрізь. Sois raisonnable, mon chéri!