Дивне буде сьогодні зібрання. Сцену саме готують. Я чую дзеленчання бокалів. Принесли вино. Бар’єри буде подолано, і хворий Сильвестр одужає.
Ми вигадали ці декорації лише минулої ночі у Кронштадта. Було визначено, що жінки мусять страждати, що за лаштунками має бути більше жаху й насильства, більше лиха, більше страждань, більше горя і мук.
Таких людей, як ми, тягне в Париж не випадково. Просто Париж — це штучна сцена, сцена, що обертається і дає змогу глядачеві побачити всі стадії конфлікту. Сам собою Париж не провокує драм. Вони починаються деінде. Париж — це всього-на-всього акушерський інструмент, який вириває живий ембріон із черева й поміщає його в інкубатор. Париж — це колиска штучних пологів. Гойдаючись у цій колисці, кожен згадує щось своє: хтось подумки повертається до Берліна, хтось — до Нью-Йорка, Чикаго, Відня, Мінська. Відень ніде не буває таким віденським, як у Парижі. Тут усе досягає свого апофеозу. Колиска виштовхує з себе немовлят, і їхні місця займають нові. Тут можна прочитати на стінах, де жив Золя, Бальзак, Данте, Стріндберґ і решта тих, хто будь-коли чогось досяг. Усі вони тут колись жили, хто раніше, а хто пізніше. Тут ніхто не вмирає…
Вони розмовляють унизу. Їхня мова — символічна. У ній з’являється слово «боротьба». Сильвестр, хворий драматург, каже: «Я саме читаю „Маніфест“». І Таня питає: «Чий?» Так, Таню, я тебе почув. Я тут нагорі саме про тебе пишу, і ти про це здогадуєшся. Говори більше, щоб я зміг тебе записати. Адже коли ми сядемо до столу, я вже не матиму змоги робити нотатки… Раптом Таня зауважує: «Нам тут бракує гарної вітальні». Ну і що це значить, якщо в цьому взагалі є якийсь сенс?
Тепер вони вішають картини. Це теж заради того, щоб справити на мене враження. Вони, бачте, хочуть сказати: це наш дім, і ми тут живемо подружнім життям. Робимо свій дім привабливим. Ми навіть трохи посперечаємося з приводу картин заради твого задоволення. Таня знову зауважує: «Як нас іноді обманюють очі!» Ах, Таню, що ти говориш! Продовжуй, нехай цей фарс потриває ще хоч трішечки. Я тут для того, щоб з’їсти обіцяний мені обід; я отримую від цієї комедії надзвичайну насолоду. А тепер — вихід Сильвестра. Він намагається пояснити одну з gouaches Боровскі. «Ходи сюди, бачиш? Один із них грає на гітарі; інший тримає на колінах дівчину». Правду кажеш, Сильвестре. Щиру правду. Боровскі і його гітари! Дівки на його колінах! Тільки насправді ніхто ніколи не може з упевненістю сказати, що там у нього на колінах, і чи й справді це чоловік, що грає на гітарі…
Невдовзі забіжить навкарачки Молдорф і зайде Борис зі своїм безпорадним, ледь чутним сміхом. На обід подадуть золотого фазана, анжуйське вино й короткі товсті сигари. А Кронштадт, дізнавшись останні новини, наступні п’ять хвилин житиме дещо насиченіше, дещо яскравіше; потому він знову зануриться в гумус своєї ідеології і, можливо, народиться вірш, великий золотий дзвін вірша без язичка.
Знову змушений сховатися приблизно на годину. Ще один клієнт прийшов оглянути помешкання. Нагорі клятий англієць репетирує свого Баха. Тепер, коли хтось приходить подивитися на апартаменти, доводиться бігти нагору й просити піаніста трохи перепочити.
Ельза телефонує в бакалію. Сантехнік прилаштовує на унітаз нове сидіння. Щоразу, як лунає дзвінок у двері, Борис втрачає спокій. Розхвилювавшись, він впустив окуляри і тепер рачкує, а його сурдут підмітає підлогу. Це чимось нагадує сцену з театру «Ґран-Ґіньоль»[23] — голодний поет прийшов навчати дочку різника. Щоразу, як дзвонить телефон, у поета виділяється слина. Малларме звучить як філе, Віктор Гюґо — як foie de veau[24]. Ельза замовляє для Бориса невеликий витончений ланч. «Гарну соковиту відбивну зі свинини»,— каже вона. Я бачу цілу купу рожевих шматочків шинки, що лежать, охолоджені, на мармурі, чудові шматочки шинки, обрамлені салом. Я страшенно голодний, попри те, що ми снідали лише кілька хвилин тому, — мені доведеться пропустити ланч. Я їм ланч тільки по середах завдяки Боровскі. Ельза досі розмовляє по телефону — вона забула замовити шматок бекону. «Так, невеличкий гарний шматочок бекону, не надто жирний», — каже вона… Zut alors![25] Замов ще зобна, бичачі яйця і — пссс! — молюсків! Додай смаженої ліверної ковбаси, доки не поклала слухавку; я міг би ум’яти сто п’ятдесят п’єс Лопе де Веґа воднораз.
Цього разу подивитися на помешкання прийшла дуже вродлива жінка. Звісно ж, американка. Я стою біля вікна спиною до неї й спостерігаю за горобцем, який клює свіжий кавалок лайна. Просто дивовижно, як легко горобцю прогодуватися. Трохи дощить, падають великі краплі. Колись я думав, що пташки не можуть літати, якщо їхні крила намокли. Дивно, як ці багаті дами приїжджають до Парижа й знаходять найкрутіші студії у місті. Трохи таланту й товстий гаманець. Для них дощ — нагода покрасуватися у новесеньких плащах. До їжі їм абсолютно байдуже: іноді вони такі зайняті, валандаючись без діла, що не мають часу навіть на ланч. Лише невеликий сендвіч або вафлі в кафе «Де-ля-Пе» чи барі готелю «Рітц». «Тільки для дочок зі шляхетних родин» — ось що написано на старій студії Пюві де Шаванна. Кілька днів тому мені трапилося проходити повз. Багаті американські пизди з коробками фарб, перекинутими через плече. Трохи таланту й товстий гаманець.
23