Sois raisonnable![164] А я не хочу поводитися розсудливо й логічно. Я це ненавиджу! Я хочу вирватися на волю, я хочу насолоджуватися. Я хочу щось робити. Я не хочу цілісінький день сидіти в кафе й розводити теревені. Господи, ми також не бездоганні, але принаймні в нас є ентузіазм. Краще припускатися помилок, аніж узагалі нічого не робити. Вже ліпше я буду волоцюгою в Америці, ніж гарнесенько сидітиму тут на дупі. Можливо, це тому, що я — янкі. Я народився в Новій Англії, і думаю, там мені й місце. Неможливо за одну ніч перетворитися на європейця. У нас в крові є щось таке, що робить нас іншими. Це й клімат, і все решта. Ми по-різному дивимося на речі. Хоч як би ми захоплювалися французами, ми не можемо себе перемінити. Ми — американці, і маємо залишатися американцями. Звісно, я ненавиджу цих наших пуританських педерастів — я ненавиджу їх усім свої нутром. Але я — один із них. Тут мені не місце. Мені тут усе остогидло».
Він не змовкав усю дорогу, поки ми йшли галереєю. Я не сказав ані слова. Дав йому змогу виговоритися — для нього було корисно вихлюпнути з себе увесь цей бруд. Водночас, думав я, це так дивно, адже цей самий чоловік ще якийсь рік тому бив би себе в груди, немов горила, примовляючи: «Який чудовий день! Яка країна! Які люди!» І якби нам дорогою трапився якийсь американець, що сказав би хоч слово проти Франції, Філлмор зламав би йому носа. Ще рік тому він віддав би за Францію життя. Мені ще не доводилося бачити людину, яка б так скажено любила якусь країну, яка була б такою щасливою під чужим небом. Це було неприродно. Коли він казав «Франція», це означало вино, жінки, повні кишені грошей, безтурботне життя без будь-яких наслідків. Це означало, що ти можеш бути поганим хлопчиськом, що ти на канікулах. А тоді, коли вдарив грім, коли тент знесло вітром і він добре роздивився небо, то побачив, що це був зовсім не цирк, а арена, така сама, як і всюди. До того ж досить похмура. Часто, коли він починав із захватом розводитися про велич Франції, про свободу й усіляке таке лайно, я запитував себе, як би це звучало для французького робітника, якби він зрозумів те, що казав Філлмор. Не дивно, що вони вважають усіх нас божевільними. Для них ми справді божевільні. Ми просто зграя дітей. Маразматики й ідіоти. Те, що ми називаємо життям, це романтика крамниці, де все по п’ять-десять центів. А як щодо нашого ентузіазму? Цього дешевого оптимізму, від якого нудить будь-якого пересічного європейця? Це ілюзія. Ні, ілюзія — занадто хороше слово. Ілюзія щось та й означає. Ні, не так, — це маячна ідея. Це справжня маячня, ось що це. Ми схожі на табун диких коней із зашореними очима. Ошаленіло мчимо. Охоплені панічним страхом. Мчимо над прірвою. Бац! Годиться будь-що, що підживлює жорстокість і збентеження. Вперед! Вперед! Неважливо куди. І весь час на губах — піна. Кричимо: «Алілуя!» Алілуя! Навіщо? Бог його знає. Це у нас в крові. У цьому винний клімат. І багато всього іншого. Але це також кінець. Ми тягнемо за собою у прірву весь світ. Ми не розуміємо чому. Така наша доля. Все решта до дупи…
Біля «Пале-Рояль» я запропонував зупинитися й чогось випити. Філлмор на мить завагався. Я зрозумів, що він переймається через неї, через обід, через прочухан, якого отримає.
— Заради Бога, — сказав я, — та забудь ти про неї хоч на трохи. Я збираюся замовити випивку і хочу, щоб ти її випив. Не турбуйся, я витягну тебе з цієї хуйні.
Я замовив два міцних віскі.
Побачивши, що несуть віскі, він знову усміхнувся до мене, немов дитина.
— До дна! — сказав я. — І замовимо ще по одному. Це піде тобі на користь. Мені начхати, що там говорять лікарі — цього разу все буде гаразд. Ну ж бо, до дна!
Він випив, і коли garçon зник, щоб наповнити наші склянки ще раз, поглянув на мене так, немов мав от-от розплакатися, неначе я був його єдиним другом на всій планеті. До того ж у нього трохи посмикувалися губи. Він хотів мені щось сказати, але не знав з чого почати. Я невимушено на нього поглянув, так немов не помічав його німе прохання, і, відсунувши вбік підставки для склянок та спершись на лікоть, щиро мовив: «Слухай сюди, Філлморе, чого ти насправді хочеш? Скажи мені!»
Залившись слізьми, він випалив: «Я хочу додому, до свого народу. Я хочу знову чути на вулиці англійську». Сльози стікали його обличчям. Він навіть не намагався їх витерти. Він просто плакав далі. Боже, подумав я, від цього його напевне попустить. Добре хоч раз у житті побути цілковитим боягузом. Щоб ось так виплакатись. Прекрасно! Прекрасно! Мені було так приємно дивитися на нього в такому стані, що я відчув себе спроможним вирішити будь-яку проблему. Я почувався хоробрим і рішучим. У мене в голові одразу зринули тисячі ідей.