— Послухай, — сказав я, нахилившись до нього ще ближче, — якщо все справді так, чому б тобі це не зробити… чому б тобі не поїхати? Знаєш, що б я зробив, якби був на твоєму місці? Я поїхав би сьогодні. Так, заради Бога, саме так… Я поїхав би негайно, навіть не попрощавшись із нею. Власне, для тебе це єдиний спосіб поїхати — вона ж не дозволить тобі з нею розпрощатися. І ти це знаєш.
Garçon приніс віскі. Я дивився, як він із розпачливим завзяттям потягнувся вперед і підніс склянку до губ. Я помітив в його очах проблиск надії — далекий, дикий, відчайдушний. Мабуть, він уже бачив, як пливе через Атлантику. Для мене це видавалося дуже простим, як перевернути колоду. Всі деталі швидко прокручувалися в моїй голові. Я вже знав кожен наступний крок. Голова була ясна як день.
— Чиї це гроші в банку? — запитав я. — Її батька чи твої?
— Мої! — вигукнув він. — їх надіслала моя матір. Не хочу я її клятих грошей.
— Пречудово! — мовив я. — Слухай, я пропоную взяти таксі й повернутися в банк. Знімемо все до останнього цента. Тоді поїдемо до Британського консульства й отримаємо візу. Сьогодні ж увечері ти сядеш у потяг до Лондона. А з Лондона першим кораблем відпливеш до Америки. Я пропоную зробити так, бо тоді тобі не потрібно буде хвилюватися, що вона тебе вистежить. Вона нізащо не здогадається, що ти поїхав через Лондон. Якщо вона візьметься тебе шукати, то найперше поїде в Гавр або в Шербур… І ще одне — ти не повертатимешся за речами. Залишиш усе тут. Нехай тішиться. Своїми французькими мізками вона ніколи не додумається, що ти звітрився без валізи та багажу. Це ж неймовірно. Француз ніколи про таке навіть і не подумав би… хіба що був би таким же схибленим, як ти.
— Маєш рацію! — сказав він. — Я ніколи про таке й не думав. До того ж ти зможеш пізніше їх мені надіслати — якщо вона, звісно, віддасть! Проте зараз це не має значення. Боже, я ж не маю навіть капелюха!
— Навіщо тобі капелюх? Коли приїдеш у Лондон, зможеш купити собі все, що потрібно. А зараз треба лише поквапитися. Необхідно дізнатися, о котрій вирушає поїзд.
— Слухай, — сказав він, сягнувши рукою по гаманець, — я в усьому покладаюся на тебе. Ось, візьми це й роби все, що необхідно. Я занадто кволий… У мене паморочиться в голові.
Я взяв гаманець і вийняв гроші, які Філлмор щойно зняв у банку. Біля узбіччя стояло таксі. Ми заскочили в машину. З Північного вокзалу поїзд вирушав приблизно о четвертій. Я все прораховував — банк, консульство, «Амерікен Експресе», вокзал. Чудово! Повинні встигнути.
— А тепер стули пельку! — сказав я. — І зберігай спокій! Бляха, через кілька годин ти перетинатимеш канал. А ввечері вже гулятимеш по Лондону й удосталь наслухаєшся англійської. Завтра вийдеш у відкрите море, а тоді, клянусь Богом, ти знову станеш вільною людиною і зможеш начхати на все, що трапиться далі. Поки допливеш до Нью-Йорка, усе це здаватиметься не більше, ніж страшним сном.
Від моїх слів Філлмор так розхвилювався, що його ноги почали судомно рухатися, немов він намагався бігти прямо в таксі. У банку в нього так тремтіли руки, що він ледве спромігся написати своє ім’я. Це було єдине, що я не міг зробити за нього, — поставити підпис. Але думаю, що за потреби я посадив би його на унітаз і підтер би йому сраку. Я був рішуче налаштований відправити його звідси, навіть якби для цього мені довелося скласти його вдвоє й запхати до валізи.
Ми прибули в Британське консульство під час обідньої перерви, і там все було зачинене. Потрібно було зачекати до другої. Щоб згаяти час, я не вигадав нічого кращого, ніж поїсти. Філлмор, звісно ж, був неголодний. Він запропонував з'їсти по сендвічу. «До пизди той сендвіч! — сказав я. — Ти пригостиш мене хорошим обідом. Для тебе це остання нагода добряче тут поїсти — можливо, надовго». Я відвів його до затишного маленького ресторанчика й замовив ситний обід. Я обрав найкраще вино в меню, незважаючи на ціну чи смак. У мене в кишені лежали всі його гроші — мені здавалося, що їх там ціла купа. Можу впевнено сказати, що я ще ніколи не тримав такої суми в руках одночасно. Розплачуватися тисячофранковою банкнотою було справжнім задоволенням. Спершу я підніс її до світла, щоб роздивитися гарний водяний знак. Прекрасні гроші! Одна з небагатьох речей, які французи вміють робити на диво добре. До того ж із хорошим художнім смаком, неначе вони відчувають глибоку любов навіть до самого символу.