Поївши, ми перебралися до кафе. Я замовив шартрез і каву. Чому ні? І розміняв ще одну банкноту — цього разу п’ятсотфранкову. Це була чиста нова хрустка купюра. Приємно мати справу з такими грошима. Офіціант видав мені решту брудними старими купюрами, де-не-де підклеєними папером; тепер у мене була пачка п’яти- та десятифранкових банкнот, а також купа дріб'язку. Діряві китайські гроші. Я більше не мав для них вільних кишень. У моїх брюках було повно монет і купюр. Також мені було трохи незручно діставати усі ці гроші на очах у інших людей. Я боявся, що нас можуть сприйняти за якихось бандитів.
Коли ми приїхали до «Амерікен Експресе», виявилося, що в нас лишилося збіса мало часу. Британці зі своєю звичною пердливою метушнею змусили нас понервувати. Натомість тут усі літали, мов на колесах. Вони робили все настільки швидко, що доводилося переробляти двічі. Коли всі чеки було вже підписано, скріплено й складено в гарненькій маленькій папці, виявилося, що Філлмор поставив підпис не там, де треба. Не лишалося нічого іншого, окрім як повторити все спочатку. Я стояв над ним, поглядаючи одним оком на годинник і пильнуючи за кожним рухом його ручки. Складно було розлучатися з грошима. Дякувати Богу, не з усіма, але з великою частиною. У мене в кишені лишилося приблизно 2 500 франків. Я кажу «приблизно». Тепер я вже не рахував гроші франками. Сотнею-двома більше, сотнею-двома менше — чорт забирай, це вже не мало для мене жодного значення. Що ж до Філлмора, то він робив усе немов у трансі. Він не знав, скільки в нього було грошей. Він знав лиш те, що має щось відкласти для Жинетт. Він іще не визначився, скільки саме, — ми мали розібратися з цим дорогою до вокзалу.
Через поспіх і хвилювання ми забули поміняти всі гроші. Однак ми вже сиділи в таксі і не могли дозволити собі втратити бодай хвилину. Потрібно було з'ясувати, скільки ж їх у нас лишилося. Ми квапливо спорожнили кишені й почали складати купюри у стоси. Деякі впали на підлогу, деякі лежали на сидінні. Це було приголомшливе видовище. Ми мали французькі, американські та англійські банкноти. А на додачу ще й купу дріб'язку. Мені захотілося згребти монети й викинути їх у вікно — просто щоб спростити нам завдання. Зрештою ми все розсортували; він забрав англійські та американські гроші, а французькі я залишив собі.
Тепер ми мали швидко вирішити, що робити з Жинетт — скільки їй дати, що їй сказати й таке інше. Він намагався вигадати якусь гарну історію, яку я мав їй розповісти, — не хотів розбивати їй серце тощо. Я мусив різко його обірвати.
— Не турбуйся про те, що їй сказати, — мовив я. — Залиш це мені. Скільки ти збираєшся їй лишити — ось що треба вирішити. Хоча навіщо взагалі їй щось лишати?
Це подіяло на нього так, немов йому під сраку підклали бомбу. Він розридався. І то як! Ще гірше, ніж раніше. Я вже подумав, що він знепритомніє в мене на руках. Не задумуючись ні на мить, я сказав: «Гаразд, віддаймо їй усі французькі гроші. Цього їй має вистачити на якийсь час».
— Скільки там? — кволо запитав він.
— Не знаю, приблизно 2000 франків чи близько того. У будь-якому разі більше, ніж вона заслуговує.
— Господи! Не кажи цього! — заблагав він. — Зрештою, я ж по-свинськи її кидаю. Батьки ніколи її не приймуть. Ні, віддай їй гроші. Чорт забирай, віддай їй усе… Мені начхати, скільки там.
Він дістав хустинку, щоб витерти сльози.
— Нічого не можу з собою вдіяти, — сказав він. — Для мене це занадто.
Я змовчав. Раптом він витягнувся на весь зріст — я вже подумав, що в нього почався напад чи щось таке — і сказав: «Господи, думаю, мені треба повернутися. Я маю повернутися і з усім змиритися. Якщо з нею щось трапиться, я собі цього не пробачу». Для мене це було різким ударом.
— Господи! — скрикнув я. — Ти не можеш цього зробити! Тільки не тепер. Вже занадто пізно. Ти сядеш у поїзд, а про неї попіклуюся я. Подамся до неї, щойно ти від’їдеш. Дурню ти нещасний, якби вона запідозрила, що ти спробуєш від неї втекти, вона б тебе вколошкала, невже ти цього не розумієш? Тобі вже не можна повертатися. І крапка.
«В будь-якому разі, що може такого трапитися? — думав я. — Вона себе вб’є?»
Tant mieux[165].
Коли ми прибули на вокзал, нам ще потрібно було згаяти якихось дванадцять хвилин. Я не наважувався одразу з ним попрощатися. Я вже бачив, як він, у його спантеличеному стані, в останню хвилину вискакує з поїзда і мчить до неї. Будь-що могло змінити його наміри. Навіть найменша соломинка. Тож я потягнув його в бар через дорогу й сказав: «А тепер ти вип’єш перно — своє останнє перно, і я за нього заплачу… твоїми грошима».