Чомусь мої слова змусили його поглянути на мене з тривогою. Він зробив великий ковток перно, а тоді, повернувшись до мене, мов поранений пес, мовив: «Я знаю, що не варто довіряти тобі всі ці гроші, але… але… Ох, що ж, зроби як вважатимеш за потрібне. Я лише не хочу, щоб вона себе вбила, ось і все».
— Вбила себе? — перепитав я. — Тільки не вона! Ти, мабуть, зависокої про себе думки, якщо можеш в таке повірити. А щодо грошей, то хоч мені й до чортиків не хочеться їх віддавати, обіцяю тобі, що одразу піду на пошту й перекажу їх їй телеграфом. Бо якщо вони залишаться у мене хоч на хвилину довше, ніж необхідно, то я за себе не ручуся.
Кажучи це, я помітив обертальну стійку з купою листівок. Взяв одну — на ній була зображена Ейфелева вежа — і змусив його написати кілька слів.
— Напиши їй, що ти відпливаєш. Напиши, що кохаєш її і що надішлеш їй запрошення, щойно прибудеш… Коли буду на пошті, я відправлю це їй через pneumatique[166]. А сьогодні ввечері ще й зустрінуся з нею. Усе буде як годиться, ось побачиш.
Після цього ми подалися через дорогу до вокзалу. Залишалося всього дві хвилини до відбуття. Я вирішив, що тепер уже можна попрощатися. Біля брами я поплескав його по спині й вказав на потяг. Я не потис йому руку — він би залив мене шмарклями. Я просто сказав: «Поквапся! Він від'їжджає за хвилину». Тоді розвернувся і рушив геть. Я навіть не озирнувся, щоб пересвідчитися, чи він сів у поїзд. Побоявся.
Відправляючи Філлмора, я насправді навіть не думав про те, що робитиму, коли його врешті спекаюся. Я наобіцяв йому купу всього, але зробив це лише для того, щоб його заспокоїти. Мужності побачитися з Жинетт у мене було не більше, ніж у нього. Мене й самого почала охоплювати паніка. Усе трапилося так швидко, що було неможливо оцінити ситуацію загалом. З вокзалу я вийшов у стані якогось маревного заціпеніння — з листівкою в руці. Я зупинився під ліхтарем і перечитав текст. Звучало безглуздо. Я перечитав ще раз, аби переконатися, що це не сон, а тоді розірвав її на дрібні шматочки й викинув у стічну канаву.
Я тривожно роззирнувся, немов і справді десь очікував побачити Жинетт, яка женеться за мною з томагавком. Проте ніхто мене не переслідував. Я неквапливо рушив до площі Лафаєт. Як я вже казав, день був просто чудовий. Вгорі вітер гнав легкі пухкі хмаринки. Тріпотіли навіси. Ще ніколи Париж не здавався мені таким гарним; я майже пошкодував, що відправив нещасного телепня додому. На площі Лафаєт я сів навпроти церкви і втупився поглядом у вежу з годинником; вона не була архітектурним шедевром, але цей синій колір на циферблаті завжди мене заворожував. Сьогодні він був ще синішим, ніж зазвичай. Я не міг відвести від нього очей.
Якщо він не настільки божевільний, щоб написати їй листа й усе пояснити, Жинетт ніколи не дізнається, що трапилося. І навіть якби вона довідалася, що він залишив їй 2 500 франків, то не зуміє цього довести. Я завжди зможу сказати, що він усе це вигадав. Якщо людина достатньо божевільна, щоб податися геть, навіть не прихопивши з собою капелюха, то вона достатньо божевільна й для того, щоб вигадати історію про 2 500 франків чи скільки їх там лишилося. А й справді — скільки? Мої кишені ледь не проривалися від їхньої ваги. Я все вийняв і ретельно перерахував. Виявилося рівно 2 875 франків і 35 сантимів. Більше, ніж я думав. Потрібно було позбутися 75 франків і 35 сантимів. Я хотів мати круглу суму — рівно 2 800 франків. Раптом я побачив, як біля узбіччя зупинилося таксі. З нього вийшла жінка, тримаючи на руках білого пуделя; собака саме сцяв на її шовкову сукню. Мені стало прикро від самої думки про те, що хтось їздить на прогулянку автомобілем зі своїм псом. Я не гірший за її собаку, сказав я собі, а тоді подав знак водієві й наказав покатати мене Булонським Лісом. Він поцікавився, куди саме мене відвезти.
— Куди завгодно, — мовив я. — Проїдь через Булонський Ліс, об'їдь його довкола і не квапся, я нікуди не поспішаю.
Я відкинувся на сидінні й спостерігав, як повз нас пролітають будинки, зазубрені дахи, димарі, кольорові стіни, туалети, запаморочливі carrefours[167]. Проїжджаючи «Рон-Пуен», я вирішив зазирнути всередину й відлити. Невідомо ж, що може трапитися у Лісі. Я сказав водію зачекати. Вперше в житті на мене чекав автомобіль, доки я ходив у туалет. Скільки це могло б коштувати? Не так вже й багато. З тим, що лежало в моїх кишенях, на мене могло б чекати й і два таксі.