Я уважно оглянув увесь заклад, але не побачив нічого вартісного. Мені хотілося чогось свіжого й іще не вживаного — чогось із Аляски або Віргінських островів. Чистої свіжої мохнатки з приємним природним ароматом. Не варто й казати, що довкола не було нічого такого. Я не надто розчарувався. Мені було похуй, чи знайду я щось, чи ні. Головне — ніколи занадто не перейматися. На все свій час.
Ми проїхали повз Тріумфальну арку. Кілька туристів ошивалися біля могили Невідомому Солдату. Коли ми їхали крізь Булонський Ліс, я розглядав усіх цих багатих пизд, які проїжджали повз у своїх лімузинах. Вони робили це так, немов і справді кудись прямували. Хоча насправді, звісно, просто намагалися надати собі поважного вигляду — показати світу, як плавно котяться їхні «роллс-ройси» та «іспано-суїзи». Всередині мене все рухалося ще плавніше, ніж будь-який «роллс-ройс». Немов усе моє нутро було встелене оксамитом. Оксамитова кора головного мозку й оксамитовий хребет. Оксамитове колісне мастило, а що?! Як чудово мати в кишені гроші хоча б на пів години й просирати їх, немов п’яний моряк. Почуваєшся так, ніби тобі належить увесь світ. І найкраще те, що ти навіть не знаєш, що з ним робити. Ти можеш просто розвалитися на сидінні, і нехай лічильник крутиться, мов скажений, можеш насолоджуватися вітром, що розвіває твоє волосся, можеш зупинити машину й чогось випити, можеш залишити великі чайові й велично піти, неначе робиш так щодня. Але ти не в змозі влаштувати революцію. Ти не в змозі вимити весь бруд зі свого нутра.
Коли ми дісталися «Порт д’Отей», я наказав водію прямувати до Сени. Біля Севрського мосту я вийшов і подався уздовж річки до віадуку Отей. У цьому місці Сена не ширша за струмок, і дерева підходять до самого берега. Вода була зеленою й дзеркальною, особливо біля протилежного берега. Час від часу з пихтінням пропливали баржі. Купальники в трико стояли на траві й засмагали. Усе здавалося таким близьким і немов пульсувало, тріпочучи в яскравому світлі.
Проходячи повз відчинений шинок, де продавали пиво, я побачив гурт велосипедистів, які сиділи за столиком. Я сів неподалік і замовив собі demi[168]. Слухаючи їхню балаканину, я на мить згадав про Жинетт. Я уявив, як вона роздратовано снує кімнатою, рве на собі волосся, рюмсає й реве у властивій їй тваринній манері. Я уявив його капелюх на вішаку. Мені стало цікаво, чи підійде мені його одяг. Він мав пальто-реглан, яке мені особливо подобалося. Що ж, тепер він уже в дорозі. Невдовзі під ним розгойдуватиметься палуба корабля. Англійська! Він же хотів почути англійську мову. Яка чудова ідея!
Раптом мені спало на думку, що, якщо я забажаю, то й сам можу податися до Америки. Це ось вперше мені трапилася така нагода. Я запитав себе: «Ти хочеш поїхати?» Але відповіді не було. Мої думки полинули вдалечінь, до моря, до іншого берега, на який я колись кидав свій останній погляд і бачив, як у хмарах сніжинок розчиняються хмарочоси. Я знову побачив, як вони стриміють у небо, такі ж примарні, якими я їх полишив. Побачив світло, що повільно повзе їхніми ребрами. Я побачив перед собою все місто, від Гарлема до Беттері, вулиці, які заполонили мурахи, надземку, якою мчать поїзди, театри, з яких виходять люди. У мене також невиразно промайнула думка про те, як там ведеться моїй дружині.
Після того як усе це тихо просіялося крізь мою свідомість, мене охопив цілковитий спокій. У цьому місці, де річка мирно снує поміж нагромадження пагорбів, земля настільки просякла минулим, що як би далеко не сягав твій розум, її вже ніяк не вдасться відділити від людської історії. Боже, в мене перед очима замерехтів такий золотий спокій, що лише невротику могло спасти на думку відвернути погляд. Сена тече так тихо, що заледве можна помітити її присутність. Вона завжди на своєму місці, тиха й ненав'язлива, немов велика артерія, що тягнеться крізь людське тіло. У неймовірному спокої, який мене охопив, мені здалося, ніби я здерся на вершину високої гори і якийсь час зможу роззиратися довкола, намагаючись осягнути значення цього ландшафту.
Люди — дивна флора та фауна. Здалеку вони здаються нікчемними; зблизька цілком здатні виявитися потворними та сповненими злоби. Понад усе їм потрібно мати достатньо простору — простір для них навіть важливіший за час.
Сонце сідає. Я відчуваю, як ця річка тече крізь мене, — її минуле, її прадавній ґрунт, мінливий клімат. Пагорби лагідно згромадилися довкола неї — її напрямок визначено.
