«Моя Фанні — найрозумніша жінка на світі. Я все вишукував у ній хоч якийсь недолік, але його нема.
Вона — ідеальна. Я розкажу, що вона вміє. Вона грає в бридж, мов акула; вона цікавиться сіонізмом; дай їй, наприклад, старий капелюх і побачиш, що вона з нього зробить. Тут загорне, там пришпилить і — voilà quelque chose de beau![29] Знаєш, що таке справжнє блаженство? Це сидіти поруч із Фанні, коли Мое та Мюррей уже вляглися спати, і слухати радіо. Вона така погідлива. Просто дивитися на неї для мене достатньо, щоб забути про всі свої тривоги та болі. Вона слухає з таким розумінням. Коли я думаю про ваш смердючий Монпарнас, а тоді згадую наші з Фанні вечори у Бей-Ридж після ситної вечері, кажу тобі — це навіть порівняти неможливо. Такі прості речі, як їжа, діти, м’яке світло ламп і Фанні, яка сидить поруч, хоч і дещо втомлена, проте щаслива, задоволена, обважніла після вечері… ми просто сидимо так годинами, не мовлячи й слова. Ось що таке блаженство!
Сьогодні вона написала мені листа — не одного з тих нудних, що нагадують біржові звіти. Вона написала мені від щирого серця, мовою, яку зрозумів би навіть мій малюк Мюррей. Моя Фанні дуже делікатна. Написала, що діти повинні і далі вчитися, але її непокоять витрати. Відправити малюка Мюррея до школи коштуватиме тисячу доларів. Моє, звісно ж, отримає стипендію. Але малюк Мюррей, цей маленький геній, — що нам робити з ним? Я написав Фанні, щоб вона не турбувалася. Відправляй Мюррея до школи, сказав я. Що таке ще одна тисяча доларів? Цього року я зароблю ще більше, ніж раніше. Зроблю це заради малюка Мюррея, адже він — геній, цей малий».
Хотів би я бути там, коли Фанні відкриє валізу. «Бачиш, Фанні, ось це я купив у старого єврея в Будапешті… А ось таке носять у Болгарії — це справжня вовна… Це належало якомусь графу — ні, не провітрюй його, поклади на сонці… Ось це я хочу, щоб ти вдягнула, коли ми підемо в Оперу, Фанні… разом із отим гребінцем, який я тобі показував… А ось це, Фанні, для мене знайшла Таня… вона дещо на тебе схожа…»
І Фанні сидить на софі, точнісько така, як на олеографії, з Моє з одного боку й малюком Мюрреєм, генієм Мюрреєм, з іншого. Її товсті ноги трохи закороткі й не дістають до підлоги. Очі сяють тьмяним перманганатним блиском. Груди схожі на головки стиглої червоної капусти; вони злегка погойдуються, коли Фанні нахиляється вперед. Сумно лиш те, що в ній більше немає соку. Вона сидить там, ніби мертвий акумулятор; її обличчю бракує життя — його необхідно пожвавити, необхідно впорснути в неї сік, щоб усе знову запрацювало. Молдорф стрибає перед нею, мов жирна жаба. Його плоть тремтить. Він послизнувся, і йому важко знову перевернутися долілиць. Вона допомагає йому своїми товстими пальцями ніг. Його очі викочуються ще більше. «Копни мене ще раз, Фанні, це було добре!» Тепер вона добряче його штурхає — на його череві лишається помітна вмятина. Обличчям він майже торкається підлоги; його борідка розчісує ворс килима. Він дещо пожвавлюється, підстрибує, перескакує з одних меблів на інші. «Фанні, ти — надзвичайна!» Тепер він всівся в неї на плечі. Він відкушує шматочок її вуха, лише кінчик мочки, там, де не боляче. Проте вона й далі мертва — розряджений акумулятор і ні краплини соку. Він падає їй на коліна й лежить там, здригаючись, мов зубний біль. Тепер він теплий і безпорадний. Його пузо блищить, наче лаковані туфлі. В його очицях — пара модних ґудзиків для жилета. «Розстебни мені очі, Фанні, я хочу краще тебе роздивитися!» Фанні відносить його на ліжко і крапає йому на очі трішки гарячого воску. Вона кладе кружальця йому на пупок і запихає в дупу термометр. Тоді полишає його, і він знову починає тремтіти. Раптом він зменшується й повністю зникає. Вона скрізь його шукає, навіть у своєму кишечнику, всюди. Щось її лоскоче — вона не розуміє, де саме. Ліжко сповнене жаб і модних ґудзиків для жилетів. «Фанні, де ти?» Щось її лоскоче, але вона не здатна визначити де. Ґудзики сиплються з ліжка. Жаби лізуть на стіни. А її лоскоче й лоскоче. «Фанні, прибери з моїх очей віск! Я хочу на тебе поглянути!» Проте Фанні регоче, аж корчиться від сміху. Щось усередині неї лоскоче й лоскоче. Вона помре від сміху, якщо не знайде причину. «Фанні, у валізі повно прекрасних речей. Фанні, ти мене чуєш?» Фанні регоче, регоче, мов жирний хробак. Від сміху в неї здувається живіт. Синіють ноги. «О Боже, Моррісе, мене щось лоскоче… я нічого не можу вдіяти!»