Неділя! Полишив віллу Борґезе незадовго перед обідом, коли Борис саме зібрався взятися за ланч. Я пішов із чемності, бо ж Борису справді боляче бачити, як я сиджу в студії з порожнім шлунком. Не знаю, чому він не запрошує мене поїсти разом. Він каже, що не має змоги цього зробити, але це його не виправдовує. У будь-якому разі я ставлюся до цього з розумінням. Якщо йому незручно їсти в моїй присутності, то, вочевидь, буде ще прикріше розділити свою трапезу зі мною. Це не мій дім, тому не пхатиму носа в чужі таємниці.
Зазирнув до Кронштадтів, там теж їдять. Молоде курча з канадським рисом. Вдав, ніби вже пообідав, хоча насправді вирвав би курча з рук дитини. Це не просто вдавана скромність — мені здається, це якесь своєрідне збочення. Вони двічі перепитували, чи не бажаю я до них приєднатися. Ні! Ні! Я не згодився навіть на чашку кави після їжі. Ось такий я délicat![30] Виходячи, я пильно оглянув кістки, що лежали на дитячій тарілці, — на них ще лишалося м’ясо.
Безцільно блукаю довкола. Поки день просто чудовий. Рю-де-Бюсі — людна, неквапливо плине. Усі бари відчинені, і вздовж узбіч вишикувались велосипеди. На м’ясних і овочевих ринках жвава торгівля. Руки зайняті загорнутими в газети овочами. Гарна католицька неділя — принаймні вранці.
Сонце саме в зеніті, а я стою з порожнім шлунком на перетині всіх цих плутаних алей, сповнених запаху їжі. Навпроти мене — готель «Де-Луїзіан». Древній похмурий готель відомий хуліганам із Рю-де-Бюсі ще з давніх добрих часів. Готелі та їжа, а я валандаюсь довкола, мов прокажений, і мої нутрощі гризуть краби. Недільними ранками на вулицях панує лихоманка. Ніде не побачиш нічого подібного, хіба, можливо, в Іст-Сайді чи поблизу Чатем-сквер. Рю-де-л’Ешод аж кипить. Вулички звиваються й вигинаються, і за кожним поворотом — новий вулик активності. Довгі шереги людей із затиснутими під пахвами овочами повертають туди й сюди, їхній апетит хрустить та іскриться. Нічого, окрім їжі, їжі, їжі. Від цього можна просто збожеволіти.
Минаю площу Фюрстенберга. Зараз, удень, вона виглядає по-іншому. Минулої ночі, коли я проходив повз неї, вона була безлюдною, похмурою, примарною. Посеред площі — чотири чорних дерева, що й досі не зацвіли. Дерева-інтелектуали, що живляться бруківкою. Як у віршах T. С. Еліота. Заради Бога, якщо Марі Лоренсен коли-небудь виведе своїх лесбійок на люди, то саме тут — найкраще місце для їхніх зборів. Très lesbienne ici[31]. Стерильне, гібридне, сухе, як серце Бориса.
У маленькому садку, поблизу церкви Сен-Жермен — п’ять демонтованих ґарґулій. Монстри, що загрозливо нахилилися вперед. На лавках — інші монстри: старі, ідіоти, каліки, епілептики. Тихенько дрімають, очікуючи на дзвінок до обіду. Навпроти, біля галереї «Зак», якийсь імбецил намалював космос — у двох вимірах. Космос художника! Повний деталей та різноманітних дрібничок. У нижньому лівому кутку, однак, зображено якір і обідній дзвоник. Салют! Салют! О, космос!
Досі блукаю. Вже пополудні. Кишки деренчать. Та ще й починає дощити. Немов могильний камінь, здіймається над водою Нотр-Дам. Ґарґулії виступають далеко вперед, нависаючи над ажурним façade[32], Вони зависли там, мов idée fixe[33] у голові маніяка. До мене наближається старий із жовтими вусами. У руці тримає щось із нісенітниць Яворскі[34]. Він іде до мене, відкинувши голову назад, тож розбиваючись об обличчя чоловіка, дощ перетворює золоті піски на багно. Книгарня з кількома роботами Рауля Дюфі у вітрині. На картинах прибиральниці з трояндовими кущами між ногами. Трактат із філософії Жоана Міро. Філософії, зауважте!
У цій самій вітрині: «Чоловік, розрізаний на шматки!» Розділ перший: «Чоловік очима своєї родини». Розділ другий: «Те саме очима його коханки». Розділ третій — відсутній. Щоб побачити третій та четвертий розділи доведеться повернутися сюди завтра. Щодня працівник перегортає сторінку. «Чоловік, розрізаний на шматки»… Ви навіть не уявляєте, як мене бісить, що я сам не додумався до такої назви! Де цей тип, що пише «те саме очима його коханки… те саме очима… те саме?..» Де він? Хто він? Я хочу його обійняти. Боже милий, як би я хотів мати достатньо уяви, щоб додуматися до такої назви замість «Божевільний прутень» та інших дурниць, які я понавигадував. Що ж, хуй пожуй! Я в будь-якому разі його вітаю.
34