Щасти йому з його гарною назвою. Ось тобі ще один гарний шматок — для твоєї наступної книжки! Подзвони мені якось. Я живу на віллі Борґезе. Ми там усі мертві, вмираємо або ж незабаром помремо. Нам потрібні хороші назви. Нам потрібне м’ясо — багато шматків м’яса — соковиті філе, стейки, нирки, бичачі яйця, зобна. Колись, коли я стоятиму на розі 42-ої та Бродвею, я пригадаю цю назву й запхаю у себе все, що крутитиметься в моїй макітрі: ікру, краплі дощу, мастило для коліс, вермішель, ліверну ковбасу — багато-багато шматків. І я нікому не скажу, чому після такого обіду я раптом подався додому і порубав на шматки немовля. Un acte gratuit pour vous, cher monsieur, si bien coupé en tranches![35]
Як чоловік може цілісінький день валандатися містом на порожній шлунок і навіть час від часу відчувати ерекцію — це одна з тих загадок, які завиграшки пояснюють «анатоми душі». Недільного надвечір’я, коли віконниці зачинено, і пролетаріат бере вулиці в свої руки у своєрідному німому заціпенінні, помічаєш певні провулки, які нагадують не що інше, як велетенський прутень із шанкром, що розлігся на всю свою довжину. І саме ці вулиці — наприклад, Рю-Сен-Дені або Фобур-дю-Тампль — чомусь нестримно тебе ваблять, так само, як колись у районі Юніон-сквер чи на горішніх під’їздах до Бавері тебе тягнуло до дешевих музеїв, у вітринах яких були виставлені воскові репродукції різноманітних органів тіла, роз’їдених сифілісом та іншими венеричними хворобами. Місто проростає, мов гігантський організм, кожна частина якого вражена недугою, а гарні центральні вулиці викликають лиш трохи меншу відразу тільки тому, що їхній гній було виссано.
На Сіт-Нортьє, десь неподалік від площі Дю-Комба, я зупиняюсь на кілька хвилин, щоб попити посеред усього цього убозтва. Це прямокутний майданчик, схожий на безліч інших, які проглядають за вузькими проходами, що обрамлюють старі артерії Парижа. Посередині майданчика скупчилися старезні будівлі, які так занепали, що обвалилися одна на одну, утворивши щось на кшталт утробних обійм. Земля — нерівна, слизький, вкритий слизом плитняк. Нагадує купу скинутих одне на одного людських тіл, яку напхали попелом і різним непотребом. Сонце сідає швидко. Кольори блякнуть. Пурпуровий перетворюється на колір засохлої крові, перламутр стає бурим, спокійні мертвотні сірі відтінки набувають кольору голубиного лайна. Де-не-де у вікнах з’являються перекошені монстри, що блимають очима, наче сови. Усе пронизує лемент дітей із блідими обличчями й кістлявими кінцівками, рахітичних шибеників зі слідами хірургічних щипців на тілі. Крізь стіни просочується смердючий запах, сморід запліснявілого матрацу Європи — середньовічної, гротескної, потворної: симфонія у сі-бемоль мінорі. А через дорогу кінотеатр «Комба» пропонує своїй шановній публіці «Метрополіс».
Крокуючи далі, я подумки повертаюся до книжки, яку читав буквально днями. «Місто лежало в руїнах; вулиці густо вкривали порубані різниками трупи, з яких мародери стягнули одяг; із передмість прокрадалися вовки, щоб ними поласувати; „чорна смерть" та інші пошесті приповзали, щоб скласти їм компанію, а повз них маршували англійці; тим часом серед могильних плит на всіх цвинтарях вирував danse macabre[36]…» Париж у дні Карла Божевільного! Прекрасна книжка! Освіжає, пробуджує апетит. Я й досі зачарований нею. Про патронів і провісників епохи Ренесансу мені відомо небагато, проте мадам Пімпернель, la belle boulangère[37], і метр Жеан Крапотт, l'orfèvre[38], і досі сповнюють мої думки на дозвіллі. Як і Роден, злий геній із «Вічного жида», який вдавався до своїх мерзенних витівок «аж поки одного дня його не поглинув вогонь і не перехитрила окторонка Сесіль». Сидячи на площі Дю-Тампль і розмірковуючи про діяння збирачів кінських туш, ватажком яких був Жан Кабош, я довго й співчутливо думав про сумну долю Карла Божевільного. Недоумка, який блукав коридорами готелю «Сен-Поль», загорнутий у найбрудніше шмаття, із вкритим виразками й паразитами тілом, гризучи кістку, якщо хтось її йому кидав, мов паршивому псу. На Рю-де-Ліон я роздивлявся стіни старого звіринця, де він колись годував своїх улюбленців. Це була єдина розвага цього бідолашного бовдура, якщо не брати до уваги гру в карти з «товаришкою неблагородного походження», Одетт де Шамдівер.