Саме такого недільного пообіддя, як сьогодні, я вперше зустрів Жермен. Я крокував бульваром Бомарше із сотнею франків у кишені, які моя дружина квапливо переказала мені з Америки. У повітрі відчувався подих весни, отруйної, згубної весни, що, здавалося, виривалася прямісінько з каналізаційних люків. Уже котрий вечір поспіль я приходив у цей квартал, приваблений кількома прокаженими вулицями, які виказували свою зловісну пишноту лише тоді, коли сонячне світло розчинялось у сутінках і на своїх постах одна за одною з’являлися хвойди. Зокрема пригадую Рю-дю-Пастор-Ваґнер, на розі Рю-Амело, яка ховається за бульваром, неначе ящірка, що дрімає на сонці. Тут, так би мовити, в самому горлечку пляшки, завжди скупчувалися стерв’ятники, які каркали й тріпотіли своїми брудними крилами, простягаючи пазурі й затягуючи тебе у двері. Веселі хижі дияволи, які навіть не давали тобі часу застебнути штани, коли справу було зроблено. Вони проводили тебе з вулиці до маленької кімнати, зазвичай навіть без вікон, і, сидячи на краєчку ліжка із задертими спідницями, швидко оглядали тебе, плювали тобі на хуй і самі запихали його в себе. Коли ти підмивався, у дверях вже стояла інша й, однією рукою тримаючи свою жертву, безтурботно спостерігала, як ти завершуєш свій туалет.
Жермен була іншою. З її зовнішності я б ніколи про це не здогадався. Вона нічим не вирізнялася з-поміж решти повій, які щодня й щовечора збиралися в кафе «Де-л’Елефант». Як я вже казав, то був весняний день, і кілька франків, які нашкребла й телеграфувала мені дружина, бряжчали в моїй кишені. Мене сповнювало невиразне передчуття, що мені не вдасться дістатися Бастилії, не потрапивши на буксир до однієї з тутешніх хижачок. Прогулюючись бульваром, я помітив, як вона рушила до мене тією зацікавленою ходою підтюпцем, що властива хвойдам, на збитих підборах, у дешевій біжутерії і з типовим для шльондр обличчям, хворобливу блідість якого рум’яна не маскують, а радше підкреслюють. Домовитися з нею було нескладно. Ми сіли в кутку маленької tabac[39], що називалася «Л’Елефант», і швидко все обговорили. За кілька хвилин ми вже були в кімнаті за п’ять франків на Рю-Амело. Штори були опущені, а покривало відкинуте. Жермен не квапила події. Вона присіла над bidet[40], намилюючи себе й водночас люб’язно теревенячи зі мною на різні теми; їй сподобалися мої бриджі. На її думку, вони були très chic![41] Колись вони й справді такими були, але відтоді я вже протер їх майже до дірок; на щастя, мою дупу закривав піджак. Звівшись, аби витертися, й далі приязно зі мною розмовляючи, вона раптом впустила рушник і неквапливо рушила до мене, завзято тручи свою піхву, гладячи її обома руками, голублячи й нестримно пестячи. Тієї миті в її красномовстві й у тому, як вона підсунула свій трояндовий кущ мені під ніс, було щось незабутнє; вона говорила про неї, неначе це був якийсь сторонній об’єкт, що дістався їй за велику ціну, об’єкт, вартість якого з часом лише зростала і який наразі вона цінувала понад усе на світі. Її слова наділяли його особливим ароматом; це вже був не просто інтимний орган її тіла, а скарб, чарівний, могутній скарб, Божий дар — навіть попри те, що вона щодня обмінювала його на кілька срібних монет. Повалившись на ліжко й широко розкинувши ноги, вона накрила свою піхву руками й знову взялася себе пестити, увесь час муркочучи своїм хриплим, надірваним голосом, що вона — хороша, прекрасна, вона — її скарб, її маленький скарб. І вона й справді була нівроку, ця її маленька піхвочка! Того недільного надвечір’я з його отруйним весняним ароматом все знову стало на свої місця. Коли ми вийшли з готелю, я поглянув на неї ще раз і в різкому світлі сонця чітко побачив, якою вона була хвойдою, — золоті зуби, квітка герані на капелюсі, зношені підбори тощо, тощо. Навіть той факт, що вона вициганила з мене вечерю, цигарки та гроші на таксі, не справив на мене жодного прикрого враження. Насправді я її до цього заохотив. Вона мені так сподобалася, що, повечерявши, ми повернулися до готелю й зробили це ще раз. Цього разу — «з любові». І знову ця її велика волохата штука творила дива своїм квітом і чарами. Вона стала існувати окремо від Жермен — і для мене також. Була Жермен, а був цей її трояндовий кущ. Я любив їх окремо одне від одного і любив їх разом.
Як я й кажу, вона була іншою, ця Жермен. Пізніше, дізнавшись про моє справжнє становище, вона поставилася до мене благородно: пригощала випивкою, давала в кредит, закладала мої речі лихварям, познайомила зі своїми друзями й таке інше. Вона навіть вибачалася за те, що не могла позичити мені грошей, і я зрозумів чому, коли мені показали її maquereau[42]. Вечір за вечором я снував бульваром Бомарше до маленької tabac, де всі вони збиралися, і чекав, доки вона прийде й подарує мені кілька хвилин свого дорогоцінного часу.