Коли трохи згодом я почав писати про Клод, то насправді думав не про неї, а про Жермен… «Усі чоловіки, з якими вона була, і ось тепер — ти, лише ти — повз тебе пропливають баржі, щогли й борти, уся клята ріка життя проноситься крізь тебе, крізь неї, крізь усіх, хто був до й буде після тебе, і квіти, і пташки, і сонячні промені, що нестримно линуть униз, і запах усього цього, від якого ти задихаєшся, який тебе знищує». Ці слова стосувалися Жермен! Клод була іншою, хоча я й страшенно нею захоплювався — на якусь мить мені навіть здалося, що я її кохаю. У Клод були душа і совість; а ще їй була притаманна витонченість, що для хвойди погано. Клод завжди викликала смуток; вона змушувала тебе відчути, звісно ж, мимоволі, що ти всього-на-всього ще один чоловік, який доєднався до потоку тих, кого доля послала, аби її знищити. Я кажу мимоволі, бо Клод найменше з усіх на світі свідомо хотіла б викликати таке враження про себе в інших людей. Для цього вона була занадто витонченою, занадто чуттєвою. Глибоко всередині Клод була просто доброю французькою дівчиною з посередніми вихованням та інтелектом, яку якимось чином обмануло саме життя; щось у ній не було достатньо витривалим, аби протистояти ґвалтовному натиску щоденної рутини. Це про неї говорив у своїх жахливих рядках Луї-Філіп: «І приходить ніч, коли всьому настає кінець, коли довкола нас стискається так багато щелеп, що ми більше не маємо сили стояти, і м’ясо наше висить на наших кістках, немов пережоване всіма ротами світу». На відміну від неї, Жермен була хвойдою з колиски; її цілком задовольняла ця роль, насправді вона навіть насолоджувалася нею, окрім тих випадків, коли від голоду зводило живіт або ж рвалося взуття — дрібних несуттєвих негараздів, — однак у ній не було нічого такого, що роздирало б душу, нічого, що викликало б страждання. Ennui![43] Чогось гіршого вона ніколи не пізнала. Безперечно, траплялися дні, коли, як то кажуть, вона була сита усім по горло — але не більше! Переважно вона отримувала від цього насолоду — чи принаймні вдавала, що отримує. Звісно, важило й те, з ким вона йшла до ліжка — і з ким кінчала. Однак передусім їй ішлося про чоловіка. Чоловіка! Ось чого вона жадала. Чоловіка з чимось між ногами, що могло її попестити, що могло змусити її звиватися в екстазі, хапатися за свою волохату манду обома руками й терти її — радісно, напоказ, із гордістю, відчуваючи зв’язок, відчуваючи сенс життя. Це було єдине місце, яким вона відчувала життя взагалі, — там унизу, де стискала себе обома руками.
Жермен була хвойдою до самісіньких кісток, навіть у своєму доброму серці, своєму серці хвойди, яке насправді було не добрим, а лінивим, байдужим, млявим серцем, до якого можна було достукатися лиш на мить, серцем непостійним, великим, млявим серцем хвойди, що могло відокремлюватися на якийсь час від свого справжнього єства. Хоч яким мерзенним та обмеженим був той світ, який вона для себе створила, їй вдавалося бездоганно у ньому функціонувати. А таке вже саме собою не може не підбадьорювати. Коли ми добряче роззнайомилися, і її друзі іноді кепкували з мене, мовляв, я закоханий у Жермен (що було для них майже незбагненним), я відказував: «Звісно! Звісно, я її кохаю! Ба більше, я буду їй вірним!» Звичайно, це була брехня, адже закохатися в Жермен видавалося мені не меншою нісенітницею, ніж закохатися в павука; і якщо я й був комусь вірний, то не Жермен, а тій волохатій штучці в неї між ногами. Коли я думав про якусь іншу жінку, переді мною одразу поставала Жермен, цей полум’яний кущ, образ якого закарбувався в моїй свідомості і видавався незнищенним. Мені було приємно сидіти на terrasse[44] маленької tabac і спостерігати, як вона вправно робить свою справу, спостерігати за тим, як вона вдається з іншими до тих самих гримас, тих самих трюків, до яких вдавалася зі мною. «Вона виконує свою роботу!» — ось як я почувався щодо цього, цілком схвально ставлячись до її оборудок. Коли ж пізніше я зв’язався з Клод і щовечора бачив, як вона сиділа на звичному місці, м’яко влаштувавшись своїми маленькими круглими сідничками на плюшевому канапе, це викликало в мене щось на кшталт невимовного протесту; хвойда, як мені здавалося, не мала права сидіти ось так, немов леді, сором’язливо чекаючи, поки хтось до неї підійде, й скромно посьорбуючи в цей час свій chocolat[45]. Натомість Жермен була вуличною повією. Вона не чекала, доки ти підійдеш до неї, — вона сама підходила й хапала тебе за руку. Я й досі добре пам’ятаю дірки в її панчохах і її подерті зношені туфлі; я також пам’ятаю, як вона ставала біля барної стійки й зі сліпою відчайдушною зухвалістю перехиляла чарку міцного напою, а тоді знову рішуче прямувала на вулицю. Справжня повія! Можливо, було не надто приємно відчувати її просякнутий алкоголем подих, подих, що складався з запахів неміцної кави, коньяку, apéritifs[46], перно та іншої випивки, яку вона вливала в себе в перервах між виходами, — іноді щоб зігрітися, а іноді щоб додати собі сил і запалу, — однак вогонь алкоголю пронизував її нутро, він сяяв у неї між ногами, там, де й мають сяяти жінки, і в такий спосіб встановлювався контакт, який давав змогу знову відчути землю під ногами. Коли вона лежала, розставивши ноги, і стогнала, навіть якщо вона й стогнала так для всіх і кожного, це було добре, це був відвертий вияв почуттів. Вона не витріщалася порожніми очима на стелю й не рахувала блощиць на шпалерах; вона зосереджувалася на справі й говорила всі ті речі, які чоловік хоче чути, коли здирається на жінку. Тоді як Клод… що ж, Клод ніколи так до кінця й не позбувалася свої витонченості, навіть коли залазила з тобою під ковдру. Ця її витонченість мене ображала. Бо кому потрібна витончена хвойда?! Клод навіть могла попросити тебе відвернутися, коли присідала навпочіпки над bidet. Це нікуди не годиться! Коли чоловік палає пристрастю, він хоче бачити; власне, він хоче бачити все, навіть як вони мочаться. І хоча й приємно знати, що у жінки також є розум, проте література, яка так і пре з холодного трупа хвойди, — це найгірша страва, яку можна подати в ліжку. Жермен усе робила правильно: вона була неосвіченою та хтивою і вкладала у свою роботу душу й серце. Вона була хвойдою до самих кісток — і це було її головною чеснотою!