Великдень пристрибав, мов заморожений заєць, — хоча в ліжку було доволі тепло. Сьогодні знову гарна погода, і Єлисейські Поля в сутінках нагадують відкритий сераль, сповнений темноокими гуріями. Дерева тонуть у листі, і їхня зелень настільки чиста, настільки розкішна, що здається, наче вони досі вологі й виблискують росою. Дорога від Луврського палацу до площі Етуаль скидається на музичну композицію для фортепіано. Уже впродовж п’яти днів я не торкався друкарської машинки й навіть не дивився на книжку; також я не думав ні про що, окрім походу до «Амерікен Експресе». Цього ранку я був там о дев’ятій, щойно відчинилися двері, і ще раз — о першій. Жодних новин. О пів на п’яту я вискочив з готелю, вирішивши зробити ще одну спробу перед самим закриттям. Щойно я завернув за ріг, як наштовхнувся на Волтера Печа. Оскільки він мене не впізнав, а я не мав що йому сказати, то навіть не намагався його перехопити. Пізніше, коли я вже всівся на лавці в Тюїльрі й випростав ноги, мені знову пригадалася його постать. Він був дещо зсутулений, задумливий, із якоюсь безтурботною, проте стриманою посмішкою на обличчі. Вдивляючись у вкрите ніжною емаллю небо, зовсім трішки підфарбоване небо, яке сьогодні не супиться від важких дощових хмар, а радше усміхається й нагадує старовинну порцеляну, я замислююся, замислююся про те, що відбувається в голові цього чоловіка, який переклав чотири товстезні томи «Історії мистецтв», коли він вбирає наш блаженний космос своїм важким знесиленим поглядом?
На Єлисейських Полях ідеї течуть із мене, немов піт. Я мав би бути достатньо багатим, щоб утримувати секретаря, якому надиктовував би свої думки під час прогулянок, адже найкращі думки завжди приходять до мене тоді, коли я перебуваю далеко від машинки.
Крокуючи вздовж Єлисейських Полів, я поринаю в роздуми про своє цілком бездоганне здоров’я. Правду кажучи, під «здоров’ям» я маю на увазі оптимізм. Невиліковний оптимізм! Однією ногою й досі в дев’ятнадцятому столітті. Я дещо відсталий, як і більшість американців. Карлу цей оптимізм видається огидним. «Варто мені лишень згадати про їжу, — каже він, — і ти вже сяєш!» Це правда. Сама лише думка про те, щоб поїсти — ще раз поїсти — сповнює мене молодецьким запалом. Їжа! Вона означає кілька добрих годин роботи, можливо, навіть ерекцію. Я цього не заперечую. У мене є здоров’я — добре, міцне, тваринне здоров’я. Єдине, що стоїть між мною і майбутнім, — це їжа, потреба ще раз поїсти.