Щодо Карла, то він цими днями сам не свій. У нього поганий настрій, він знервований. Каже, що захворів, і я йому вірю, однак по-справжньому цим не переймаюся.
Я просто не можу. Насправді, він викликає в мене сміх. І, звісно ж, це його ображає. Його ранить усе — мій сміх, мій голод, моя наполегливість, моя байдужість — усе. Сьогодні він хоче прострелити собі голову, бо більше не може терпіти цю вошиву європейську діру; а завтра вже торочить про те, щоб перебратися до Аризони, де «всі відверто дивляться тобі в очі».
— То зроби це! — кажу я. — Зроби або одне, або інше, виродку, тільки не затуманюй мій здоровий зір своєю меланхолією!
Проте на цьому все й закінчується! В Європі люди звикають нічого не робити. Сидиш цілісінький день на дупі і ниєш. Підхоплюєш заразу. Гниєш.
Глибоко в душі Карл — сноб, маленький аристократичний хрін, що живе у власному королівстві, враженому dementia рraecox[47]. «Я ненавиджу Париж! — скиглить він. — Усі ці недоумки, які цілими днями грають у карти… поглянь на них! Уся ця писанина! Який сенс у тому, щоб складати докупи слова? Я можу бути письменником, нічого не пишучи, хіба ні? Що я доведу, написавши книжку? Навіщо нам узагалі ці книжки? Їх уже й так забагато…»
Очі б мої його не бачили! Однак я й сам пережив це багато років тому. Я вижив із себе свою юнацьку меланхолію. Тепер мені похуй, що позаду мене, а що попереду. Я здоровий. Невиліковно здоровий. Ніщо мене не засмучує, я ні про що не жалкую. Ні минулого, ні майбутнього. Мені достатньо теперішнього. Один день змінює інший. Сьогодні! Le bel aujourd'hui![48]
Він має один вихідний на тиждень, цей Карл, і, уявіть собі, цього дня він виглядає ще жалюгідніше, ніж будь-якого іншого дня тижня. Хоча на словах він нібито зневажає їжу, здається, що єдина його втіха у вихідний — влаштувати собі бенкет. Можливо, він робить це заради мене — я не знаю і не запитую. Якщо він бажає додати до списку своїх пороків мучеництво — нехай, я не заперечую. Так чи інакше, минулого вівторка, витративши перед цим усе, що мав, на розкішний обід, Карл відвів мене в «Дом» — останнє місце на світі, куди я прагнув би потрапити у свій вихідний. Але в таких випадках ти стаєш не просто покірним — ти взагалі піднімаєш догори руки.
Біля барної стійки у «Дом» ми натрапляємо на п’яного як чіп Марлоу. Останні п’ять діб у нього, як він це називає, «гульня». Це означає безперервну пиятику, цілодобові невпинні міграції з одного бару до іншого, які зрештою завершуються в Американському шпиталі. Зараз виснажене кістляве обличчя Марлоу — не більше ніж череп із двома глибокими просвердленими отворами, у яких поховано пару мертвих молюсків. Його спина в тирсі — він щойно кимарив у туалеті. У кишені пальта коректура наступного номера його журналу. Схоже, він саме відносив її в друкарню, коли хтось спокусив його перехилити чарку. Він розповідає про це так, наче це трапилося кілька місяців тому. Він виймає коректуру й розкладає її на стійці бару; вона вкрита плямами від кави й засохлого харкотиння. Він намагається зачитати вірш, якого написав грецькою, однак коректуру неможливо розібрати. Тоді він вирішує виголосити промову французькою, але його спиняє gérant[49]. Марлоу ображається: він понад усе мріє говорити французькою, яку зрозумів би навіть garçon. Старофранцузькою він володіє майстерно; також він блискуче переклав сюрреалістів; однак сказати щось просте, як-от «вали звідси, старий хрін!», не спроможний. Ніхто не розуміє французьку, якою говорить Марлоу, навіть хвойди. Насправді, коли він під мухою, то навіть його англійську зрозуміти доволі складно. Він белькотить і плюється, мов затятий заїка… слова не складаються у фрази. «Платиш ти!» — єдине, що він здатен вимовити чітко.
Навіть якщо Марлоу п’яний в дрова, якийсь інстинкт самозбереження завжди підказує йому, коли час розіграти комедію. Якщо він хоч трохи сумнівається в тому, хто і як платитиме за випивку, Марлоу неодмінно вдасться до штукарства. Зазвичай він вдає, ніби починає сліпнути. За цей час Карл уже вивчив усі його хитрощі, тож коли Марлоу раптом обхоплює руками скроні й починає свою виставу, Карл дає йому копняка під зад і каже: «Годі тобі, бовдуре! Зі мною це не спрацює!»
Не знаю, чи це така підступна помста, чи ні, але в будь-якому разі Марлоу відплачує Карлу тією самою монетою. Змовницьки нахилившись до нас, він із хрипом і скреготом в голосі розповідає чутку, яку дізнався під час своїх швендянь від одного бару до іншого. Карл здивовано зводить на нього очі. Він блідий, і йому зле. Марлоу кілька разів переповідає історію, додаючи нові подробиці. Карл дедалі більше занепадає духом. «Але це неможливо!» — врешті-решт виривається в нього. «Навпаки! — скрегоче Марлоу. — Ти втратиш свою роботу… Я про все дізнався». Карл розпачливо дивиться на мене. «Цей виродок мене розводить?» — бурмоче він мені на вухо. А тоді вголос: «І що я тепер робитиму? Мені ніколи не знайти іншої роботи. На пошуки цієї мені знадобився цілий рік».